Візерунки між серцями

Роздуми після прем’єри вистави «Весілля в Авлабарі» у театрі «Берегиня»

Інститут посередництва чи не в усіх галузях життя посідає важливе місце. Між людиною і Богом посередник церква, між державою і громадянином суд, між наукою і неофітом освіта. Мистецтво здатне потужно впливати безпосередньо, хоча втаємничення у нього потребує освіченого поводиря. Так само ніхто не потрібен для кохання з першого погляду. Але якщо це радісне чудо оминає, сильна стать і стать слабка шукають посередника. Нині шлюбні ігри набули планетарного масштабу, для чого використовуються усі можливі технічні засоби. Вчені стверджують, що найважливіше для потягу симпатиків — це запахи партнера. А от для аромату зав’язки стосунків, про яку щасливі пари згадують з трепетом перед таїною призначень усе життя, потрібне живе людське тепло.

Чудові назви мали газети з шлюбними оголошеннями для прикладу:»Пошта Амура».Світова драматургія насичена історіями витончено-винахідливого інституту сватання.

Саме слово «сваха» в перекладі з санскриту — «благодать» — часто зустрічається в мантрах, закріпляє скоріш комбінації звуків ніж слова.

Так само спілкуються закохані і так співають чудово імітуючи грузинську мову актори Київського академічного театру українського фольклору «Берегиня» у виставі «Весілля в Авлабарі» за п’єсою А. Цагарелі «Ханума», яку написано трошки більше, ніж 100 років тому.

Цей іронічно-гумористичний прийом вибудовує помітну атмосферу вистави. Його дотримується балетмейстер заслужений діяч мистецтв України Світлана Дядюн, створюючи пластичний образ вистави, який прямо асоціюється з виступами популярних в Україні і в цілому світі грузинськими танцювальними колективами.

Змагатися з ними в майстерності немає найменшого сенсу. Скоріше це бажання відчути себе у їхній природі, і з доброю посмішкою відтворити її.

Це прекрасно вдається акторам у відтворенні особливостей грузинського темпераменту.

Старовинний водевіль про талант свах-майстринь наводити мости в сімейних стосунках набув у постановці режисера Михайла Фіщенко філософської глибини, вагомості житейських мудрощів.

Великий акторський досвід постановника, підтверджений званням заслуженого артиста, помітно проявився в роботі над створенням образів акторами, які за часів керування «Берегинею» Ільїною Генсіцькою, додали до своїх талантів співаків, танцюристів, музикантів драматичні здібності.

Дуети гульвіси-нероби князя Вано Пантіашвілі (Олександр Бригінець), купця без титулу Микича Котрянца (Заслужений артист України Анатолій Пахомов), вальсуючи закоханих Сони (Вікторія Толкачова) і племінника князя Коте (Роман Скорик), труфальдиністого прикажчика — Акопа (Олексій Черняк)і охоронниці моральності бабусі Ануш у виконані юної Анастасії Потурнак та чарівної Хануми (Антоніна Бригінець) з шампануючою конкуренткою Кабато (Людмила Болтівець) складають букет на честь всепереможності любові з легким грузинським ароматом. А думка про те, що кожну людину титулує любов і тільки любов, якось дуже природно навіть через маску вдихається глядачем.

Здивування до чого грузинська п’єса в театрі українського фольклору хай і з народними піснями та танцями змінюється на таке важливе нині усвідомлення єдності людства, життєдайності кохання, успадкування через часи того вічного, що за будь-які випробування бідністю, багатством, війнами, епідеміями надає честі залишатися людиною.

У старшого покоління в пам’яті телевізійний фільм по виставі Г. Товстоногова «Ханума», який власно зробив п’єсу бажаною в репертуарі кожного театру.

Версія «Берегині» — абсолютно самоцінна. Її особливістю видається така зрозуміла для фольклористів здатність успадковувати обрядове мислення, збуджувати його в кожній людині.

Весільна сукня з’явилася у другій половині 19 століття. Статусність шлюбного союзу завжди підкреслювалася одягом, частуванням, нарешті весільним бенкетом.

А от придане сьогодні позбулося публічного обговорення, ніби доводячи непідкупність високого почуття, і заховалося у прагматичність шлюбних контрактів. Колись посуд, подушки, ковдри, цілі вози з добром накривали простирадлами так, щоб вітерець час від часувідкривав посаг нареченої.

У виставі «Весілля в Авлабарі» цю частину шлюбної процесії відтворили демонстрацією картин із зображенням овець, коней, курей, посуду на простирадлах, які свахи-фокусниці розмотують із «чарівних паличок».

Засватана дівчина колупала піч, і під нігті їй потрапляла не просто глина, а частка батьківського домашнього тепла, яку вона брала з собою.

У XVIII сторіччі злочинця, засудженого до страти, могли помилувати, якщо котрась із дівчат висловлювала бажання взяти його за чоловіка. Привселюдно вона покривала голову хлопця квітчастою хустиною і забирала до хати. У слід парі кричали: «Готуйся, козаче, до весілля! Принесемо тобі перину пухове пір’я! Ой, і погуляємо ж ми, братці-молодці!».

Прем’єра «Берегині» демонструє спорідненість сімейної обрядовості українського і грузинського народів, водночас вияскравлює у пам’яті своє рідне. Вся вистава — візерункова, весела, дотепна, урочиста і проста нашіптує глядачеві — кохання існує радістю його повсякчасного доведення.

Олексій КУЖЕЛЬНИЙ, народний артист України

Стаття