Alt Text!
Київська Академічна Майстерня Театрального Мистецтва
Alt Text!
м. Київ. вул. Ярославів Вал 14-б

Він, Вона і… рок-н-рол

15 Червня 2022

Актриса театру й кіно Ірина Мельник – про життя і творчість у воєнний час


Поступово, через паузу, спричиненою повномасштабною війною, столичні театри – франківці, лесінківці, Національна опера, Театр на Подолі, «Колесо», Національна оперета, Київська опера і «Сузір‘я» запрацювали… Глядачі скучили за акторами, і практично всі вистави відбуваються з аншлагами.  Хоча не всі колективи повернулись до творчого процесу бо багато митців записалися в лави ЗСУ і Територіальної оборони, зі зброєю боронять нашу землю, або займаються волонтерством, хтось, рятуючи дітей, евакуювався на захід за кордон… Нині частина трупи Національної оперети України дають благодійні концерти у різних містах Європи, а актори Київського театру драми і комедії на лівому березі Дніпра гастролюють у Латвії, Литві, Чехії та Німеччині, презентуючи виставу «Погані дороги», яка цьогоріч отримала Шевченківську премію (постановка Тамари Трунової за п‘єсою Наталії Ворожбит). Анонсуються й прем‘єри. Так, 25 і 26 червня у театрі «Сузір‘я» представлять новинку – комедію «Куди я з вами не піду», прем‘єру якої довелося чекати чотири місяці. Наша розмова – з Іриною Мельник, провідною актрисою Київського театру драми і комедії на лівому березі Дніпра, зіркою «Сузір‘я», виконавицею головної ролі у креативному міжнародному проєкті, який об‘єднав Україну, Францію, Ізраїль та Америку.


«ЦЕ НЕ СТРАШНИЙ СОН, А РЕАЛЬНІСТЬ – ВОРОГ БОМБИТЬ МОЮ КРАЇНУ, А У КИЄВІ ЛУНАЮТЬ ВИБУХИ …»


  • Пані Ірино, планувалося, що прем‘єра вистави «Куди я з вами не піду» відбудеться… 24 лютого, але повномасштабна війна, розв‘язана рашистами, перекреслила ці творчі плани. Пригадайте свої відчуття у той день?
  • Ми багато репетирували. Я з нетерпінням чекала на прем‘єру, і не звертала ні на що увагу… Втім, коли з Києва почали виїжджати дипломати з посольств різних країн, то моя донька Саша сказала: «Мамо, ніякої прем‘єри не буде! Подивись новини, які передають ЗМІ! Включись у життя… Ти розумієш, що відбувається? Треба брати документи, збирати валізу з речами і виїжджати з міста». Але я нічого не хотіла слухати, не вірила, що росіяни підуть війною на Україну, і повністю зосередилась на репетиціях. Не звертала уваги на різні дрібниці, навіть не заправила паливом свій автомобіль… Коли о п‘ятій ранку зателефонувала приятелька, з новиною, що розпочалась війна, то я спочатку навіть не зрозуміла, що наше мирне життя закінчилося… Міцно спала і навіть бомбові авіа-удари та вибухи ракет, які рашисти скидали на Київ, не почула. Напередодні відбувся генеральний показ вистави «Куди я з вами не піду». Наша робота сподобалась і керівництву театру «Сузір‘я», і глядачам, які тепло сприйняли нашу нову роботу, створену з потрясаючим колегою Анатолієм Ященком. Боже, яка війна? Ми живемо у ХХІ столітті, у центрі Європи… Це не може бути! Дивлюся на вази з квітами, які подарували прихильники, і не можу повірити, що це не страшний сон, а реальність – ворог бомбить мою країну, а у Києві лунають вибухи … А тут ще один дзвінок від студента Національного університету театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого, який допомагав нам на репетиціях, як звукорежисер. Він запитує: «Що робити? Прем‘єра відбудеться? Бо по телебаченню повідомляють, що російські окупанти перейшли кордон і вже літаки загарбників бомблять різні міста України. Батьки кажуть, що нам треба їхати з Києва»… Я перетелефонувала Олексію Кужельному, директору-художньому керівнику театру «Сузір‘я» і він повідомив, що прем‘єра скасовується до кращих часів…


  • Як ви пережили ці більше ста днів війни? Були у Києві чи довелося виїжджати?
  • Спочатку я була у Києві. Потім із родиною ми пожили у селі на Черкащині, а згодом із донькою евакуювалися до Польщі. А далі, на запрошення мого друга, ще зі студентських років, режисера та актора Григорія Манукова, переїхали до Франції. Він з 1999 року живе і працює у Франції, знімається в кіно, грає і ставить у паризьких театрах. Гриша адекватна людина, з біллю сприйняв новину про повномасштабну війну, розв‘язану московітами в Україні. Я йому дуже вдячна, що протягнув руку помочі, допомагав нам адаптуватися у Франції.


«З ЛЮДЬМИ, ЯКІ НЕ ЛЮБЛЯТЬ , НЕ ПОВАЖАЮТЬ УКРАЇНУ Я ПРИПИНИЛА СПІЛКУВАННЯ НАЗАВЖДИ»


  • Ірино, де ви знаходили сили і підтримку? Бо війна чітко показала, хто друг, а хто ні?
  • З людьми, які не люблять , не поважають Україну я припинила спілкування назавжди. Знаєте, ще коли у 2014 році розпочалися події на Майдані, вже було видно хто за європейські цінності, а хто «вата» і чекають на путіна. З останніми нам не по дорозі. До речі, після звірств окупантів у Бучі, Гостомелі, Ірпені, Маріуполі… у багатьох «ватників» нарешті очі відкрилися. Вони побачили, що так званий «руський мір» несе лише біль, втрати, а їхні вояки це мародери, насильники, нелюди без принципів і моралі.


Слава Богу, що я не маю прямих родичів у рф. Щаслива, що близькі та рідні (по матері і по батькові) – адекватні, нормальні люди, свідомі українці, хоча маю й чимало польської крові. Наприклад, тато не хотів брати новий паспорт де не вказано національність, бо пишався тим, що він українець. Знаєте, коли ми повернулися із-за кордону, то пішли по кладовищам, привели до ладу могили рідні. Я зловила себе на думці: добре, до вони не дожили до цієї кривавої війни, не бачать тисячі зруйнованих будинків, мертвих і скалічених людей… Раніше на цвинтарі у мене завжди стискалося серце, туга за близькими (за три роки ми поховали трьох найближчих людей), а зараз думаю, що вони не бачать це страхіття, яке принесли і щоденно несуть рашистські окупанти. Бо не знаю, як би вони пережили цю нечисть.


Я не спілкуюся з сепаратистами і росіянами бо вони сліпоглухі, зомбовані кремлівським телебаченням. Говорити з ними – марна справа. Хоча хрещений батько моєї дитини надіслав нам пораду: як краще ховатися у бомбосховищі під час повітряної тривоги… Ми почитали і послали його за …російським кораблем! Я не жалкую за тим, що відрубала цього порадника з рф.


Мої друзі – це ті, хто волонтерять, зараз деякі колеги з театру служать у ЗСУ і територіальний обороні і я пишаюся ними. Зараз всім важко, але все буде Україна! Сьогодні кожен на своєму місці тримає стрій і це надає сил.


  • А де розпочався ваш творчий шлях у Києві?
  • Я стала працювати на Кіностудії ім. О. Довженка ( ще студенткою знімалася там, зокрема, у стрічці Костянтина Єршова «Жінки жартують у серйозно». При студії тоді активно працював «Київский театр-студія кіноактора». Наприклад, весь кінокурс Костя Петровича Степанкова (Олексій Горбунов, Віка Корсун та інші молоді актори). Для мене це був дуже цікавий творчий період довжиною майже два десятиліття. Ми працювати днями і ночами, отримуючи величезну насолоду від репетицій, виступів. А ще були зйомки у різних картинах…


Коли театр-студію закрили, то я зрозуміла, що кінематограф – це добре, але мені хочеться мати театральний дім, і пішла працювати у перший комерційно-незалежний театр «АРС». Там грала у виставі «Па-де-де», яку поставив Олександр Ігнатуша. Цю роботу побачив на відео Едуард Маркович Митницький, засновник і керівник Київського театру драми і комедії на лівому березі Дніпра. Вона йому сподобалась і він сказав Ігнатуші, щоб привів мене до свого театру. Я прийшла, показалася і Митницький заявив: «Прямо зараз беру до нашої трупи»… але тільки через два роки мене прийняли до цього театру. Мабуть завадили якісь кулуарні речі… Нині буде вже 21 рік, як працюю у команді лівобережців.


Рідний театр на Лівому березі (вистави: «Дні пролітають зі свистом», «Жіноча логіка», «Альбатроси» і «Поїхати не можна залишитися»), але ще маю співпрацю з Театром на Подолі – «Сніг у квітні». Це інсценізація Поліни Медведевої повісті Теннессі Вільямса “Римська весна місіс Стоун”. З театром «Сузір‘я» теж маю цікаві проєкти: «Примари» (сучасна інтерпретація шедевру Генріка Ібсена), автор сценічної версії та режисер – Поліна Медведева. Ця вистава була учасником престижного Міжнародного Единбурзького театрального фестивалю (Шотландія). А 25 і 26 червня до афіші «Сузір‘я» додається комедія «Куди я з вами не піду»…


«ЗАРАЗ ПЕРЕВАЖНА БІЛЬШІСТЬ РОСІЯН СХОЖІ НА ЗОМБІ…»


  • На вашу думку, чому російські митці нас не чують?
  • Сьогодні переважна більшість російських митців зомбована пропагандистськими гаслами кремлівських посіпак. Лише одиниці, як наприклад, Лія Ахеджакова, Олег Басилашвілі та деякі інші мають мужність говорити про війну в Україні, не ховатися за кліше «спеціальна операція»… Ті, українці, які живуть, працюють у росії, збудували там свою кар‘єру, вони вже не українці, а перетворилися на «росіян у кубі». Вони мовчать, бо бояться, що їх викурять , що втратять роботу, положення… У 2014році теж мовчали, або лізли вперед, засуджуючи майданівців, патріотів, тобто тих, хто підняв голову і хотів бути вільним, а не рабом «російської імперії».


Зараз переважна більшість росіян схожі на зомбі… Мабуть там є й ті, хто розуміють, що зараз в Україні не просто війна, а геноцид, але таких дуже мало. Бо путін не ховається і наголошує, що хоче стерти нашу державу у попіл, але завдяки мужнім бійцям ЗСУ цього не станеться! І ми проженемо загарбників з нашої країни, відбудуємо все зруйноване рашистами. Я вірю, що Україна переможе! Ніколи не пробачу оркам цю війну. Вони не брати нам, а вороги на віки! Вони сьогодні вбивають нас, а завтра підуть далі у країни Балтики, Польщу, бо накреслять собі нову мету. Ці ненажери не зупиняться. Зараз Україна бореться зі злом, яке загрожує всьому світу!


  • Хто розчарував вас серед колег?
  • Таких багато. Це всі ті митці, з якими ми співпрацювали у довоєнній кінокопродукції, знімаючись у фільмах та серіалах. І це сотні людей. Лише можу перерахувати деяких товаришів, які не ганьбилися, але не буду називати їхніх призвищ, щоб не зашкодити, бо вони досі живуть у поліцейській державі. Я вилучила зі всіх чатів майже всіх своїх однокурсників, педагогів зі Школи –студії МХАТ. Не хочу їх ні чути, ні бачити! З ними не можна говорити, витрачати час – це «болото» і їх не можна переконати. Вони нікого, крім своїх пропагадистів не чують, а своїми діями і «одобрямс» допомагають путінській імперській ідеї, яка нині панує у рф. Мені боляче через це, бо митці багато важать, до них прислухаються середньо-статистичні люди. Так, Нікіта Міхалков зробив неймовірно багато зла, коли своїм ім‘ям, авторитетом у кіносвіті почав роздмухувати рашистські ідеї. Тому ми повинні говорити щоденно про «імперію зла», яка зараз розквітла у московії, щоб бути почутими у світі, а ще повинні достукатись до сердець тих українців, які досі чекають на «руський мір». Невже їм не досить того моря крові, тисячі вбитих і закатованих людей, розбомблених, розтрощених міст і сіл, більше п‘яти мільйонів емігрантів, які мусили виїхати з Батьківщини, спасаючи дітей, батьків? Зараз дуже важливо, аби українська мова була всюди, а російська – це мова загарбників. Питання мови сьогодні повинно бути у пріоритеті.


  • Нині у соцмережах ведеться дискусія про те, що твори російської культури – це пропагандистська зброя ворога, а тому чимало творчих колективів відмовляються від вистав російською мовою і навіть творів класиків. Яка ваша позиція?
  • Мені здається, що деяких класиків треба перекладати. Наприклад, твори Антона Чехова, який себе нічим не заплямував. Не відмовлятися від його спадщини. Є чудові переклади. А ще звертатися до творів українських сучасників, наших класиків. Це колосальні творчі скарби, які треба ставити у театрах, знімати художні фільми, серіали.


  • Київський театр на лівому березі Дніпра мав у своїй афіші чимало знакових вистав Едуарда Митницького (світла пам‘ять цьому талановитому режисеру). Він ставив російською мовою. До війни деякі його вистави лишалися у репертуарі. Зараз, схоже, що його постановки зникнуть з афіші. Чи може його знакові вистави «Три сестри», «Море… Ніч… Свічки», «Майн Кампф» треба перекласти українською?
  • Це питання до нинішнього керівництва нашого театру – Стаса Жиркова і Тамари Трунової. Вони займаються репертуаром і приймають рішення, що гідно представити в афіші. У нас багато з‘явилося нових вистав, є плани про майбутні творчі проєкти. Митницький помер у 2018 році, а вистави, на жаль, старіють, та і виконавці не молодіють… А постановки, які ви згадали вже увійшли до театрального літопису…


Нині, через воєнний стан, наш театр в Україні не працює. Частина трупи гастролює за кордоном. Із 1 по 30 червня показують виставу “Погані дороги” (постановка Тамари Трунової за п‘єсою Наталки Ворожбит) у рамках європейського туру. Це виступи у Ризі, Клайпеді, Вільнюсі, Празі, Берліні та Мюнхені.


З нами, акторами, підписали угоди, перервали робочі контракти до припинення воєнного стану в Україні (це, за Указом Президента України. В. Зеленського, до 23 серпня)…


КУДИ Я З ВАМИ НЕ ПІДУ» –  «ВИЙШЛА НІЖНА, ЩЕМЛИВА ІСТОРІЯ ПРО ДВОХ НЕМОЛОДИХ ЛЮДЕЙ»


  • Давайте, поговоримо про те, як народжувався міжнародний проєкт «Куди я з вами не піду»: драматург Михайло Хейфець із Ізраїлю, режисер – Григорій Мануков ( Франція), автор ідеї та перекладач Олександр Литовченко (США)?
  • Першим п‘єсу прочитав мій колега Анатолій Ященко і запропонував, аби ми грали у дуеті. Велика подяка керівництву театру «Сузір‘я», які дали нам можливість репетирувати на своїй основній сцені. Ми не вперше співпрацюємо разом і це ошатне приміщення для нас, як рідний дім. Нас тепло зустріли, всіляко допомагали. Саша Литовченко зробив хороший переклад і навіть запропонував сам поставити п’єсу Михайла Хейфеця “Надвечір‘я з rock-n-roll-om”. Він актор, а тому ми з Толею подумали, що цю комедію треба все ж ставити професійному режисеру, і зробити постановку в іншому стилі. Ми не хотіли, аби вистава мала бульварний відтінок, а цей матеріал поглибили і вийшла ніжна, щемлива історія про двох немолодих людей – Він і Вона.


Григорій Мануков – хороший режисер, який взявся нам допомогти. Хоча вперше ми з Толею працювали онлайн у скайпі. Це було цікаво і складно. Чоловіки швидко знайшли спільну мову і репетиції відбувалися дуже жваво. Це був зовсім новий для нас спосіб народження вистави. Нам треба було бути дуже уважними …Я чекала на прем‘єру, як на свято, а вийшла катастрофа… у день прем‘єри – 24 лютого розпочалася повномасштабна війна… І тільки зараз (25 і 26 червня) ми покажемо свою роботу публіці.


  • Чим вас зацікавила історія «Надвечір‘я з rock-n-roll-om»?
  • Сюжетом про самотніх чоловіка і жінку, які хочуть бути щасливими, бачити поряд із собою рідну душу. Для людини самотність завжди страшна, особливо у літньому віці. Не так просто знайти людину, яка б тебе розуміла. Наша вистава про бажання бути разом, про те, як це не просто. Як втрачаються надії, як треба вчитись чути один одного, коли за плечами героїв багато всього вже відбувалося. П‘єса зовсім не проста. Сподіваюся, що ми дістали з цього твору щось важливе, особисте, яке зацікавить кожного глядача.


  • З Анатолієм Ященком ви давні партнери. Актор Антон Вахліовський, теж ваш колега, тут виступив, як хореограф… 
  • Так, працювати з Толею – це завжди класно! Він такий чудовий партнер, про якого тільки можна мріяти. Антон вже не перший раз працює як хореограф. Він в нашому Театрі на лівому березі робить прекрасні речі, і в цій постановці ми з ним дуже натхненно попрацювали.


  •  То рок-н-рол у фіналі вистави « Куди я з вами не піду» ми побачимо?
  •  Обов‘язково! Приходьте на прем‘єру і побачите…


«ЗАРАЗ НАМ ТРЕБА СЕБЕ Й ПУБЛІКУ ВИТЯГАТИ З ДЕПРЕСІЙ, А ТЕАТР ЦЕ «ЛІКАР ДУШ»!


  • Ірино, яким ви бачите український театр після війни? Які п‘єси і якого жанру варто ставити у першу чергу?
  • Я дуже багато про це думаю. Наш театр обов‘язково зміниться, бо ми всі змінилися. Навіть не знаю, якою буде ця наша нова вистава. Ми її грали у лютому лише один раз… Ми вже інші люди. Я відчуваю, що ці чотири місяці війни мене змінили. Задаю собі питання: про що ми можемо говорити з глядачами? Ми повинні бути принципово дуже глибинно щирими. Тут не може бути кон’юнктури – давайте поговоримо про війну… Знаєте, коли чую зараз, як актор читає вірш, то відчуваю це від серця, з душею, чи просто професіонал говорить. Ми повинні бути щирими з глядачами, і це повинно бути принциповою формою нашого існування.


Завжди на часі класика – світова й українська, а ще твори наших сучасників. Що стосується жанрів, то вони можуть бути різними. Зараз нам треба себе й публіку витягати з депресій, а театр це «лікар душ». Тримаємося, все буде добре. Україна переможе і стане сильною, квітучою державою.


Тетяна ПОЛІЩУК


Джерело

Наші партнери

Термінове оголошення:

Шановні глядачі! Концерт та презентація кліпу Скрябіна, 28 червня, скасовуються! Всі хто придбав квитки можуть звернутись до менеджера гурту Романа +380 (67) 230 96 81. Вибачте за незручності!