«Украдене щастя», або Несвідоме, яке бавиться з долями людей

7 і 8 лютого в КАМТМ «Сузір’я» відбулася прем’єра «Украденого щастя» за класичною драмою Івана Франка

Вистава, що триває майже півтори години, є феміністичною інтерпретацією класичного твору української літератури – Миколу та Михайла грають інки. Від першої хвилини вистави у глядачів запитання – чому на сцені 4 стільці: Анна, Микола й Михайло – це зрозуміло. А хто ж четвертий?

Режисерський хід доволі цікавий і несподіваний, хоча в окремих акцентах ця постановка перегукується з уже класичними версіями «Украденого щастя», зокрема й зі спектаклем, що йде на сцені Національного драматичного театру ім. І. Франка (акцентовано на «натовпі», який перемелює кісточки плітками-пересудами й підштовхує Анну до моральної прірви, душевного безсилля, страху й болю).

Постановка, яку зреалізував режисер Гіо Пачкорія, вражає прекрасним музичним оформленням (використано композиції Folknery, Kurbasy, DakhaBrakha, а також, що цінно, народні пісні в записах Івана Франка). Динамічні музичні сцени захоплюють глядацьку увагу. Водночас несподіваним є те, що Михайла й Миколу грають дівчата (Світлана Малюга, Тамара Пацата, Аліна Іскерко, Ірина Сокович, Олександра Городецька).

На Михайлові протягом усього дійства мішок із червоними колами на місці очей. Він – втілення того монструозного Несвідомого, яке панує в сільському житті, яке викликає страх і яке виявляє себе в мотиві жіночого шаленства, що показано в багатьох мізансценах. У виставі багато уваги приділено Несвідомому, яке виявляє себе і в сексуальності, і в народному поголосі, й у деструктивних намірах Михайла.

Постановка має й свої родзинки – у темряві з різних фрагментів «виростає» монструозне «Воно», яке бавиться й лякає водночас. Ерос і танатос у виставі переплетено і вмонтовано в систему особливої сценічної карнавальності. Часто герої постають перед глядачами «без вбрання», вони оголюються до душі, щоб показати, що в їхньому житті більше нічого не лишилося. Доля в Анни склалася так, що вона вийшла заміж за нелюба.

Поява Михайла не може виправити того, що відбулося. Символічним конструктом у виставі є також і війт, котрий обвинувачує Миколу в погромі євреїв.

Гіо Пачкорія створив психоаналітичну версію драми, у якій домінує символічне Несвідоме-Воно. І саме «Воно» постає тим четвертим, хто присутній незримо і зримо у виставі, кому поставлено стілець на самому початку.

Попри те, що на сцені у виставі домінує мотив істерії, що оприявнює Несвідоме, акторська гра видається адекватною сценічному простору: немає пафосу, надривності, неадекватності. Розмова Михайла з Миколою, яка є одним із пуантів твору, протікає вкрай спокійною, без надривної емоційності.

Дівчата змогли відтворити колективне Несвідоме, показати трагедію Анни саме через той контекст, який формує її, у якому протікає життя героїні.

Виставі властива цілісність і режисерська завершеність. Михайло представлений у спектаклі через образ лихої сили, яка сама зазнала болю, а сьогодні сама може знищувати. Водночас розмова Анни й Михайла знову ж таки немає надривності й неприродного пафосу, який, на думку деяких режисерів, підкреслює знаковість розмови, у якій персонажі можуть розгрішитися за минуле. Ні, переписати минулого неможливо, але його потрібно прийняти та жити далі. Усі потраплять «у зуби чорту», але головне – знайти в собі сили, щоб іти вперед, поки живеш. Вистава показує життя персонажів як таке, у якому людина часом не може покладатися лише на себе. Є знову ж таки Несвідоме, яке виявляється в колективній думці (плітках, осуді, пересудах). І це Несвідоме визначає життєвий шлях кожного.

Персонажі можуть на якийсь час утекти від цього тягаря в алкоголь, проте важливо знайти в собі ресурс, щоб прийняти те, що сталося, і йти далі, тобто жити.

«Украдене щастя» – цікавий режисерський експеримент, який має сміливість, інноваційність, але головне – тут присутній дух Франкового твору. І ця нова вистава, що постає, безперечно, трансформацією оригіналу, поєднує гротеск із реальним, символічне з Несвідомим, викликаючи у глядачів неудавані емоції.

Дмитро Дроздовський