Про шаленства зради й ентропію любові в «Інтимних комедіях»

«Інтимні комедії» - прем’єрний спектакль за творами знаних іноземних драматургів Е.Олбі та Н.Кауарда. Режисер вистави – Народний артист України Лев Сомов. 12 лютого прем’єра відбулася в КАМТМ «Сузір’я» й завершилася успіхом вистави.

Основний мотив, реалізований у постановці, - кохання. Кохання як проблема між моральними нормами, що стосуються житті двох у родині, й коханням як пристрасттю, що виникає в різних жінок і різних чоловіків до різних жінок і різних чоловіків... У сценічному просторі вистави Вона й Він, але за героями тягнеться шлейф із інших чоловіків і жінок. У першій частині – історія двох коханців грають (Тетяна Лукачина й Руфат Мамедов), які колись були чоловіком і дружиною, а сьогодні він має іншу дружину, а вона – іншого чоловіка.

Друга частина спектаклю – про крок до розлучення й про те, чому Він таки не йде від Неї (Тетяна Лукачина й Олександр Леліков). А може, завтра повториться те саме?

В обох частина вистави кохання показано передусім як пристрасть, яка під час лютого гніву між Ним і Нею ладна все переінакшити, зупинити, змінити. Але чи це панацея? Чи пристрасть справді здатна склеїти два серця? І, зрештою, чи обов’язково обидва серця мають бути склеєні?

Можливо, родина може бути інакшою, ніж ми звикли традиційно вважати? Він і Вона – самодостатні, це не спільна вакуоль, а свідома спілка двох, яким комфортніше, коли є хтось. І водночас кожний має власний простір, власну самість.

Вистава-комедія ставить перед глядачем і доволі складні запитання. Що відчуває чоловік уперше, коли зраджує? Чому він повертається до тієї, яку зрадив? Що дає другий шанс у стосунках? Чи можна бути щасливим удруге, коли все одно в пам’яті слід про помилку з минулого? Чи можна пробачити зраду? Чи можна вважати її помилкою?

Вистава «Інтимні комедії» залишає багато запитань і не дає однозначних відповідей. У спектаклі багато тропів і підтексту, того, що можна передати за допомогою метафори, але ніяк не в діалогах. Емоції та спалахи пристрасті, що виникають під час танцю або шаленої сварки, – ось що керує сценічним простором у спектаклі, де багато динаміки, руху, шалених спалахів тілесних енергій. Хотілося б, щоб більше уваги було приділено мові персонажів. Наразі ж маємо численні росіянізми та кальки («вішати лапшу», «бабнік» та ін.). Над цим варто буде попрацювати, бо переклад був невідшліфованим.

Обидві частини вистави тримають у напрузі – від початку й до кінця. Щоправда, перший вихід акторів був млявим, а от фінал – яскравим. Як і окремі мізансцени обох частин спектаклю, подеколи із прийомами «дикого театру», коли Він дає ляпаса так, що зала знічено здригається.

Він і Вона поєдналися у вистави в пристрасті. Що буде далі? Чи завтра він прийде зі словами: «Я від тебе йду?». Чи все перемелиться? Не відомо. Фінал для Нього й для Неї свій. Зрештою, у виставі, як наголосив на початку режисер Лев Сомов, показано дві зірки, два космоси: Він і Вона – різні й складні. По-різному бачать світ, але в обох живе пристрасть, некерована, шалена й стихійна, якій складно опиратися. І як би розум не захищав себе кордонами моральним приписів, усе одно мораль програє у виставі. Перемагає любов. Але через що пролягає шлях до любові?

У виставі багато свіжих метафор. У другій частині гра в пінг-понг завершується розкиданням кульок, які символізують ентропію енергій, ентропію стосунків, ентропію вчинків між Ним і Нею. Режисер зумів майстерно відтворити той хаос, який є в кожному і кожній; хаос, який неможливо впорядкувати; хаос, який може заспокоїти пристрасть, коли здається, що всі мости спалено. І ось тоді ця дика пристрасть єднає те, що здається назавжди розірваним. Така пристрасть ірраціональна й стихійна, вона склеює розбиту чашу, яка потім знову може бути розбита.

Родинні стосунки – це пінг-понг між двома всесвітами, двома ентропійними вимірами, які ніхто ніколи не зможе розкласти по поличках. Режисер показує, що кохання – це і взаємний комфорт двох самодостатніх особистостей, і пристрасть, яка може бути чинником деструкції. Принаймні в світі людей, де є моральні імперативи й етичні камертони. Для тваринного світу, утіленням якого у виставі є Чоловік, таких непорушних моральних приписів не існує. Інстинкт, який певної миті бере гору, так і залишається просто інстинктом, що робить свою справу. У світі людей перемога інстинкту в чоловіка чи жінки (як тоді, коли героїня приїздить до готелю у Венеції й «зустрічає» не свого чоловіка) завершується катастрофами, наслідки трагічні для обох: психіка на межі, здертий одяг, синці й подряпини, бажання розчинити біль у пляшці. Герої тоді перетворюються на двох диких кішок, як говорить героїня в другій частині. Але саме змагання між цими двома кішками, що може тривати кілька днів, посилює інший бік інстинкту. Й стається диво: і тоді ентропія перемагає, і все починається знову.

Після вистави виходиш із зали наповненим. Прекрасне музичне оформлення, часом навіть із алюзіями на інші вистави, скажімо, «Покоївки» Романа Віктюка. Чудова хореографія, яка динамізує сценічний простір і розкриває мотив кохання як шаленства. Лев Сомов і троє молодих акторів створили простір, який естетично та інтелектуально наповнює шанувальників театру, а це чи не найважливіше.

Дмитро Дроздовський