Alt Text!
Київська Академічна Майстерня Театрального Мистецтва
Alt Text!
м. Київ. вул. Ярославів Вал 14-б

Щоразу творимо все наче вперше

06 Лютого 2020

Народний артист України Олексій Кужельний вже понад тридцять років керує Київською академічною майстернею театрального мистецтва «Сузір'я». Протягом минулого театрального сезону мистець поставив у «Сузір'ї» виставу «Шіола» за п’єсою Гели Думбадзе, а в Київському національному академічному Молодому театрі «Проблему в кубі» за творами Кобо Абе. Про нові вистави наша розмова з режисером.


— Вистава «Шіола» — це вже не перше наше звернення до грузинської драматургії, — розповідає Олексій Павлович. — Коли запропонували поставити Думбадзе, у мене не було ніяких запитань. Адже у Нодара Думбадзе була фантастична проза, кіносценарії. А Гела — його племінник, посол і політик. Ми вже ставили вистави за Арпадом Гьонцом — президентом Угорщини, Вацлавом Гавелом — президентом Чехословаччини, Іоанном Павло ІІ — папою Римським.

Здавалось би, у «Шіолі» змальована дуже проста ситуація, в якій немає якихось особливих сентенцій. Але від вистави до вистави я все більше радію тому, як це сприймає глядач, які відгуки залишає. І це страшенно приємно, оскільки за життєвою простотою є якась глибина. У житті все просто, але настільки глибоко, настільки глибоким є будь-яке життя.

Найголовніше з того, що відбувається в театрі, — момент близькості між глядачем і театром, між глядачем і артистами — те, що робить незнайомих людей близькими. Ті проблеми, ті погляди на життя, висновки, які робить глядач, — усе це єднає і творить мистецьку культурну спільноту.

— Чия була ідея поставити цю п’єсу в театрі «Сузір'я»?

— Це ідея попереднього посла Грузії в Україні Грігола Катамадзе, переклад з грузинської здійснила його донька — Тамара Катамадзе, яка нині вивчає українську філологію. А Гела Думбадзе на той час теж працював у Посольстві. І вже робив в Україні виставки своїх картин. Представлена історія близька мені. Це народна дипломатія. Я вважаю, що пошуки вибудови симпатії народів дуже тонкі. Безумовно, є симпатія українців до грузинів і грузинів до українців. Але це не те саме, що симпатії українців до італійців. Як знайти оцю тонку і дуже теплу ноту, в чому особливості цієї симпатії? Це завдання і митців, і дипломатів, і політиків, і всіх людей, які своїми професіями і уподобаннями зближують людей.

Радий, що вистава відбулася саме на сцені нашого театру. У ній взяли участь, як завжди, актори з різних театрів. Для нас було важливим елементом, що така історія сім’ї мала матеріальний характер, певною мірою була підкреслена документально. Актор Тарас Жирко разом з сином Володмиром-Іваном і дружиною Тетяною Олексенко-Жирко стали ніби тією сім’єю, з якою більшою чи меншою мірою можна поєднувати долю персонажів п’єси.

Тарас Жирко уже ставив у нас виставу «Момент кохання», яка нині йде на сцені Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка. Його дружина й син грають у нашому театрі вперше. А для актора Київського національного академічного Молодого театру Ігоря Щербака це вже друга робота в «Сузір'ї».

Коли збираються талановиті артисти з різних театрів, то відбувається взаємозбагачення. Не можу сказати, що ми віднайшли щось нове. Але з’явилося багато нового в наших стосунках, у нашій творчій лабораторії, в наших мистецьких пошуках.

Здається, ти знаєш, як робити, у тебе є досвід, і ти маєш чіткий маршрут до результату, а щоразу все відбувається наче вперше.

— Які були перші враження від тексту п’єси?

— Завжди думаю, чому цей текст потрапив саме до мене. Напевне, не випадково. У центрі твору дві людини, які люблять одне одного. Але щось незрозуміле відбувається в сім’ї, що, можливо, й не ставить під загрозу існуванню самої родини, однак потребує якогось осмислення. І цінність вистави в тому, що вона пропонує вирішення цієї проблеми.

Часу на репетиції було мало. Не могли посидіти над виставою, за Станіславським, за столом. Але й не було можливо такої глибокої потреби. Багато речей ми чи то придумали, чи то відчули і додали до тексту якісь ходи. Так відбувається майже з кожною п’єсою. І це ознака того, що в п’єсі є енергія, яка захоплює людей, закликає до діалогу і надихає працювати.

Можна безкінечно занурюватися в матеріал і отримувати від цього насолоду. Але в якийсь момент треба сказати «стоп» — цього достатньо, аби виходити на діалог із глядачем. Решту додаватиме життя вистави. І в цьому є велика мудрість.

Репетиційний процес будь-якої вистави особливий. Це не калька, не схема — це питання життя, як воно відбувається. Вистава — жива істота, спочатку примхлива як немовля, далі проходить всі етапи зрілості як людина. І завдання — випустити виставу до глядача в момент її розквіту.

— Кілька слів про відеоряд.

— Його зробила Ольга Джигурда, з якою ми довгий час робили програму «Сценограй» на телеканалі «Культура». З одного боку йдеться про темпераментний, активний, веселий народ, який любить танцювати і співати. А з іншого — про часи страшного занепаду (90-ті роки минулого століття), великого песимізму. Тут зафіксовані у піснях і танцях настрої народу, його оптимістичний потенціал, який переможе все. Ці моменти сьогодні дуже важливі для нас.

Все це питання більш ніж якоїсь суто національної культури. А з іншого боку — кожна національна культура має свій аромат, яким можна порадувати глядачів. І в такий спосіб набувати близькості через культуру. Не випадково на екрані можна побачити Софіко Чіаурелі, бо вона була на фестивалі «Київ Травневий» і показувала свою виставу в «Сузір'ї». Перед цим у нас був зі своєю моновиставою Коте Махарадзе. Тому це відеоряд практично про рідних нам людей.

Я сценограф цієї вистави. На сцені можна побачити виноград. Взимку гілля голе. Далі з’являється листя, а пізніше — грона. І він набуває своєї корисності й повноцінності. І нам здається, що життя — як отой виноград. Коли морози — листя опадає, а коли приходить тепло — тепло людського життя і любові, тоді виростають грона виноградні і діти.

До створення костюмів приєдналася директор нашого театру Ірина Батько-Ступка. Їх придумували разом.

На прем’єрі був автор. Порадів, що ми зрозуміли п’єсу, і що вона у нас вийшла. Ми дуже вдячні за його авторський текст і нашу співпрацю.

— Зізнаюся: по-новому відкрив Вас як режисера у виставі «Проблема в кубі».

— У кожній виставі режисер хоче від себе заховатися, прагне себе відкрити, бути якимось новим. Хоча насправді відбувається лише той режисер, який має свою тему.

Вистава «Проблема в кубі» об’єднана з усім тим, що було поставлено до того, продовженням моєї теми. А тема ця дуже проста і радісна. Свій метод я називаю «методом алогічного реалізму». Все, що відбувається навколо, з одного боку, абсолютно реальне, а з іншого, як мені здається, ніколи не буває логічним. І цю алогічність того, що з нами відбувається, я сприймаю як певні знаки, певні дороговкази життя, що йдуть від Бога, сильних людей, сильних ідей. Усього того, що формує людську свідомість у сенсі колективного розуму.

Для мене дуже важливо відчувати себе частиною цілого, частиною людства. Від цього залежить здатність чути, розуміти і відповідати.

— У чому актуальність цього матеріалу?

— Людина-ящик, це якраз та життєва ситуація, яка, на мій погляд, сьогодні дуже характерна для України і всього світу. І не тільки тому, що в людському спілкуванні з’явилося нині багато обгорток, багато ящиків — прозорих і непрозорих, інтернетних і будь-яких інших, що з одного боку дають можливість більше зосередитися на собі, а з іншого ця автономність позбавляє інструмента спілкування, практики спілкування, співіснування, розуміння цього спілкування. Десь з’являються маски-ящики, ящики-стереотипи поведінки. І все це перепони для особистості між її глибинною цінністю, між її душевним багатством і людством, світом, природою.

А з іншого боку: чи може людина існувати абсолютно беззахисно? Так. Це дуже складно уявити. Кожен з нас має якісь зовнішні межі, які рятують нас, надають можливість зберегти себе як унікальну особистість. Бо кожна людина — це квітка у великому букеті людства. І всі ці квітки мають бути неповторними. Ці речі в якийсь момент у мені прокинулися.

У фантастичній літературі багато чого було передбачено. Лише ніде я не зустрічав передбачення чи навіть натяку на Інтернет, крім «Людини-ящика» Кобо Абе. Мені здається, що Інтернет — це одне з найскладніших за всю історію людства випробувань на відповідальність, на те, як людина себе координує з реальністю, як вона сприймає ті знаки і дороговкази, які даються їй через Інтернет, через книжки, через зустрічних. І це ще один ящик. Довгий час усі називали ящиком телевізор, а сьогодні він уже мало кого зомбує. Цю функцію перебрав на себе Інтернет.

Артисти самі знайшли назву вистави — «Проблема в кубі». Адже ящик — теж куб. Проблема набуває серйозних ступенів. Де гармонія особистості захищеної, особистості закритої і відкритої, особистості, яка сприймає весь цей світ? Де межа, яку не можна переступити, аби не втратити особистості? Де межа, де ця особистість діє абсолютно відповідально?

Інтернет дає доступ до інформації. А інформація — це зброя. Але поки що нічого не робиться для того, щоб цей вільний доступ був безпечним і не приводив до будь-яких негативних наслідків.

— Чому цю виставу Ви вирішили поставити у Молодому театрі?

— Ювілей Київського національного академічного Молодого театру спонукав до думок: що таке Молодий театр і яка в нього аудиторія? Театром прийшов керувати Андрій Білоус — людина молода, амбітна, енергійна, з серйозними планами і баченням, здатністю організовувати. Коли я зайшов до цього театру, то фізично відчув, що він оживився. А можливо, і помолодшав у своїй естетиці. Це мені здалося дуже близьким.

Андрій Білоус давно поставив виставу Кобо Абе «Жінка в пісках» у театрі «Сузір'я». Попит на виставу залишається, вона досі в репертуарі. Цей автор цікавий нашому глядачеві. Я прийшов з ідеєю здійснити постановку за його твором, і Андрій Білоус сприйняв її дуже добре. І коли ми замислилися, хто б міг взяти в цьому участь, то вирішили, що це будуть молоді артисти, які щойно закінчили навчання і залишилися в Молодому театрі.

Починаючи роботу над виставою я бачив її іншою. Менш танцювальною ніж та, якою вона є зараз завдяки балетмейстеру Ніні Колесніковій. Зі сценографом Ларисою Черновою ми говорили про речі контакту, прямого впливу на глядача.

У репертуарному театрі, на відміну від незвичних просторів, експериментальних майданчиків, гепенінг ще не дійшов для глядача як один із жанрів. Глядачі призвичаїлися до певної поведінки. І вони завжди поводяться так. Лакмусом цієї історії щоразу лишається стіна, яка завжди вибудовується між актором і глядачем. Коли хтось бере на себе сміливість цю стіну зруйнувати, артисти аплодують цим людям, тому що одна зі стінок кубу, про який йдеться у виставі. Хтось ламає цю стіну агресивніше, а хтось — обережніше. Такі дії спонукають до подолання фізичного бар’єра, стіни у власному житті.

Кобо Абе подарував нам цю алегорію. Куб — незвичайний і цікавий образ навіть для фантастичної літератури. Сьогодні маємо «людину-павука», інші образи, в яких власне йдеться про куби, в які ми себе добровільно засовуємо.

— Напевне у виставі підіймаються й інші проблеми?

— Ще одна тема цієї вистави — тема диктатури, яку провокує демократія в усіх країнах. В якийсь момент люди зневірюються в демократії і прагнуть сильної руки. Хочуть натягнути собі на голову ящик і підкорятися якійсь диктатурі, чиїмось планам, чиїсь енергії. Просто бути в ящику, позбувшись необхідності дискутувати, виявляти позицію. «Є на голові ящик з партійною ознакою — і добре, голосую, роблю як сказали». Думаю не варто говорити, настільки ця метафора актуальна.

Безтекстовий театр, театр метафоричний поширений в усьому світі, дуже зручний для міжнародних фестивалів. Сьогодні цей театр входить в інші річища драматичного театру. І як самостійний жанр також набуває дедалі більшої ваги.

— Як виникла ідея листування між акторами і глядачами?

— Її придумали самі актори. Це можливість неочікуваного спілкування, яке не заплановане і абсолютно не передбачене сюжетом. Хтось пише добрі побажання, своє ім’я, якісь знаки. Є й інші інтерактиви. А інколи глядач несподівано проявляє свою ініціативу. Сьогодні такий театр перебуває на початкових етапах. Але я переконаний, що дедалі буде більше подібних речей, коли глядачі виконуватимуть якісь ролі, проголошуватимуть якісь тексти. Для публіки репертуарного театру це поки що незвично.

— Які маєте творчі плани?

— У Київській академічній майстерні театрального мистецтва «Сузір'я» вже п’ять років працюю над «Фаустом». Це непроста література. Треба, щоб ми почули одне одного. Але для цього має минути багато часу. Друга робота — повість Еріка-Емманюеля Шмітта, яку я хочу зробити найближчим часом.

Є й інші пропозиції, які стосуються повоєнного життя. У нас вже є вистава «Нетутешній», де ця проблема вирішується на тлі Першої світової війни. Шукаю сьогоднішній матеріал, можливо «гарячий», з-під пера, але щоб він був тактовним, узагальненим, а не кон’юнктурно-актуальним.

Шукаємо матеріал, суголосний сьогоденню. А з іншого боку хотілося б, щоб у цьому сьогоденні знаходили те, що робить людину вічною.


Едуард Овчаренко


Стаття

Наші партнери

Термінове оголошення:

Дорогі глядачів! Щодо купонів VIP CARD прохання уважно читати правила використання купонів та попередньо бронювати місця на вистави за телефоном (044) 272 41 88! Також повідомляємо, що купони VIP CARD на прем’єрні вистави не діють!!! Відвідати ці вистави ви зможете за декілька місяців після початку прокату! Дякуємо!