Alt Text!
Київська Академічна Майстерня Театрального Мистецтва
Alt Text!
м. Київ. вул. Ярославів Вал 14-б

Щоразу творимо все наче вперше

06 Лютого 2020

Народний артист України Олексій Кужельний вже понад тридцять років керує Київською академічною майстернею театрального мистецтва «Сузір'я». Протягом минулого театрального сезону мистець поставив у «Сузір'ї» виставу «Шіола» за п’єсою Гели Думбадзе, а в Київському національному академічному Молодому театрі «Проблему в кубі» за творами Кобо Абе. Про нові вистави наша розмова з режисером.


— Вистава «Шіола» — це вже не перше наше звернення до грузинської драматургії, — розповідає Олексій Павлович. — Коли запропонували поставити Думбадзе, у мене не було ніяких запитань. Адже у Нодара Думбадзе була фантастична проза, кіносценарії. А Гела — його племінник, посол і політик. Ми вже ставили вистави за Арпадом Гьонцом — президентом Угорщини, Вацлавом Гавелом — президентом Чехословаччини, Іоанном Павло ІІ — папою Римським.

Здавалось би, у «Шіолі» змальована дуже проста ситуація, в якій немає якихось особливих сентенцій. Але від вистави до вистави я все більше радію тому, як це сприймає глядач, які відгуки залишає. І це страшенно приємно, оскільки за життєвою простотою є якась глибина. У житті все просто, але настільки глибоко, настільки глибоким є будь-яке життя.

Найголовніше з того, що відбувається в театрі, — момент близькості між глядачем і театром, між глядачем і артистами — те, що робить незнайомих людей близькими. Ті проблеми, ті погляди на життя, висновки, які робить глядач, — усе це єднає і творить мистецьку культурну спільноту.

— Чия була ідея поставити цю п’єсу в театрі «Сузір'я»?

— Це ідея попереднього посла Грузії в Україні Грігола Катамадзе, переклад з грузинської здійснила його донька — Тамара Катамадзе, яка нині вивчає українську філологію. А Гела Думбадзе на той час теж працював у Посольстві. І вже робив в Україні виставки своїх картин. Представлена історія близька мені. Це народна дипломатія. Я вважаю, що пошуки вибудови симпатії народів дуже тонкі. Безумовно, є симпатія українців до грузинів і грузинів до українців. Але це не те саме, що симпатії українців до італійців. Як знайти оцю тонку і дуже теплу ноту, в чому особливості цієї симпатії? Це завдання і митців, і дипломатів, і політиків, і всіх людей, які своїми професіями і уподобаннями зближують людей.

Радий, що вистава відбулася саме на сцені нашого театру. У ній взяли участь, як завжди, актори з різних театрів. Для нас було важливим елементом, що така історія сім’ї мала матеріальний характер, певною мірою була підкреслена документально. Актор Тарас Жирко разом з сином Володмиром-Іваном і дружиною Тетяною Олексенко-Жирко стали ніби тією сім’єю, з якою більшою чи меншою мірою можна поєднувати долю персонажів п’єси.

Тарас Жирко уже ставив у нас виставу «Момент кохання», яка нині йде на сцені Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка. Його дружина й син грають у нашому театрі вперше. А для актора Київського національного академічного Молодого театру Ігоря Щербака це вже друга робота в «Сузір'ї».

Коли збираються талановиті артисти з різних театрів, то відбувається взаємозбагачення. Не можу сказати, що ми віднайшли щось нове. Але з’явилося багато нового в наших стосунках, у нашій творчій лабораторії, в наших мистецьких пошуках.

Здається, ти знаєш, як робити, у тебе є досвід, і ти маєш чіткий маршрут до результату, а щоразу все відбувається наче вперше.

— Які були перші враження від тексту п’єси?

— Завжди думаю, чому цей текст потрапив саме до мене. Напевне, не випадково. У центрі твору дві людини, які люблять одне одного. Але щось незрозуміле відбувається в сім’ї, що, можливо, й не ставить під загрозу існуванню самої родини, однак потребує якогось осмислення. І цінність вистави в тому, що вона пропонує вирішення цієї проблеми.

Часу на репетиції було мало. Не могли посидіти над виставою, за Станіславським, за столом. Але й не було можливо такої глибокої потреби. Багато речей ми чи то придумали, чи то відчули і додали до тексту якісь ходи. Так відбувається майже з кожною п’єсою. І це ознака того, що в п’єсі є енергія, яка захоплює людей, закликає до діалогу і надихає працювати.

Можна безкінечно занурюватися в матеріал і отримувати від цього насолоду. Але в якийсь момент треба сказати «стоп» — цього достатньо, аби виходити на діалог із глядачем. Решту додаватиме життя вистави. І в цьому є велика мудрість.

Репетиційний процес будь-якої вистави особливий. Це не калька, не схема — це питання життя, як воно відбувається. Вистава — жива істота, спочатку примхлива як немовля, далі проходить всі етапи зрілості як людина. І завдання — випустити виставу до глядача в момент її розквіту.

— Кілька слів про відеоряд.

— Його зробила Ольга Джигурда, з якою ми довгий час робили програму «Сценограй» на телеканалі «Культура». З одного боку йдеться про темпераментний, активний, веселий народ, який любить танцювати і співати. А з іншого — про часи страшного занепаду (90-ті роки минулого століття), великого песимізму. Тут зафіксовані у піснях і танцях настрої народу, його оптимістичний потенціал, який переможе все. Ці моменти сьогодні дуже важливі для нас.

Все це питання більш ніж якоїсь суто національної культури. А з іншого боку — кожна національна культура має свій аромат, яким можна порадувати глядачів. І в такий спосіб набувати близькості через культуру. Не випадково на екрані можна побачити Софіко Чіаурелі, бо вона була на фестивалі «Київ Травневий» і показувала свою виставу в «Сузір'ї». Перед цим у нас був зі своєю моновиставою Коте Махарадзе. Тому це відеоряд практично про рідних нам людей.

Я сценограф цієї вистави. На сцені можна побачити виноград. Взимку гілля голе. Далі з’являється листя, а пізніше — грона. І він набуває своєї корисності й повноцінності. І нам здається, що життя — як отой виноград. Коли морози — листя опадає, а коли приходить тепло — тепло людського життя і любові, тоді виростають грона виноградні і діти.

До створення костюмів приєдналася директор нашого театру Ірина Батько-Ступка. Їх придумували разом.

На прем’єрі був автор. Порадів, що ми зрозуміли п’єсу, і що вона у нас вийшла. Ми дуже вдячні за його авторський текст і нашу співпрацю.

— Зізнаюся: по-новому відкрив Вас як режисера у виставі «Проблема в кубі».

— У кожній виставі режисер хоче від себе заховатися, прагне себе відкрити, бути якимось новим. Хоча насправді відбувається лише той режисер, який має свою тему.

Вистава «Проблема в кубі» об’єднана з усім тим, що було поставлено до того, продовженням моєї теми. А тема ця дуже проста і радісна. Свій метод я називаю «методом алогічного реалізму». Все, що відбувається навколо, з одного боку, абсолютно реальне, а з іншого, як мені здається, ніколи не буває логічним. І цю алогічність того, що з нами відбувається, я сприймаю як певні знаки, певні дороговкази життя, що йдуть від Бога, сильних людей, сильних ідей. Усього того, що формує людську свідомість у сенсі колективного розуму.

Для мене дуже важливо відчувати себе частиною цілого, частиною людства. Від цього залежить здатність чути, розуміти і відповідати.

— У чому актуальність цього матеріалу?

— Людина-ящик, це якраз та життєва ситуація, яка, на мій погляд, сьогодні дуже характерна для України і всього світу. І не тільки тому, що в людському спілкуванні з’явилося нині багато обгорток, багато ящиків — прозорих і непрозорих, інтернетних і будь-яких інших, що з одного боку дають можливість більше зосередитися на собі, а з іншого ця автономність позбавляє інструмента спілкування, практики спілкування, співіснування, розуміння цього спілкування. Десь з’являються маски-ящики, ящики-стереотипи поведінки. І все це перепони для особистості між її глибинною цінністю, між її душевним багатством і людством, світом, природою.

А з іншого боку: чи може людина існувати абсолютно беззахисно? Так. Це дуже складно уявити. Кожен з нас має якісь зовнішні межі, які рятують нас, надають можливість зберегти себе як унікальну особистість. Бо кожна людина — це квітка у великому букеті людства. І всі ці квітки мають бути неповторними. Ці речі в якийсь момент у мені прокинулися.

У фантастичній літературі багато чого було передбачено. Лише ніде я не зустрічав передбачення чи навіть натяку на Інтернет, крім «Людини-ящика» Кобо Абе. Мені здається, що Інтернет — це одне з найскладніших за всю історію людства випробувань на відповідальність, на те, як людина себе координує з реальністю, як вона сприймає ті знаки і дороговкази, які даються їй через Інтернет, через книжки, через зустрічних. І це ще один ящик. Довгий час усі називали ящиком телевізор, а сьогодні він уже мало кого зомбує. Цю функцію перебрав на себе Інтернет.

Артисти самі знайшли назву вистави — «Проблема в кубі». Адже ящик — теж куб. Проблема набуває серйозних ступенів. Де гармонія особистості захищеної, особистості закритої і відкритої, особистості, яка сприймає весь цей світ? Де межа, яку не можна переступити, аби не втратити особистості? Де межа, де ця особистість діє абсолютно відповідально?

Інтернет дає доступ до інформації. А інформація — це зброя. Але поки що нічого не робиться для того, щоб цей вільний доступ був безпечним і не приводив до будь-яких негативних наслідків.

— Чому цю виставу Ви вирішили поставити у Молодому театрі?

— Ювілей Київського національного академічного Молодого театру спонукав до думок: що таке Молодий театр і яка в нього аудиторія? Театром прийшов керувати Андрій Білоус — людина молода, амбітна, енергійна, з серйозними планами і баченням, здатністю організовувати. Коли я зайшов до цього театру, то фізично відчув, що він оживився. А можливо, і помолодшав у своїй естетиці. Це мені здалося дуже близьким.

Андрій Білоус давно поставив виставу Кобо Абе «Жінка в пісках» у театрі «Сузір'я». Попит на виставу залишається, вона досі в репертуарі. Цей автор цікавий нашому глядачеві. Я прийшов з ідеєю здійснити постановку за його твором, і Андрій Білоус сприйняв її дуже добре. І коли ми замислилися, хто б міг взяти в цьому участь, то вирішили, що це будуть молоді артисти, які щойно закінчили навчання і залишилися в Молодому театрі.

Починаючи роботу над виставою я бачив її іншою. Менш танцювальною ніж та, якою вона є зараз завдяки балетмейстеру Ніні Колесніковій. Зі сценографом Ларисою Черновою ми говорили про речі контакту, прямого впливу на глядача.

У репертуарному театрі, на відміну від незвичних просторів, експериментальних майданчиків, гепенінг ще не дійшов для глядача як один із жанрів. Глядачі призвичаїлися до певної поведінки. І вони завжди поводяться так. Лакмусом цієї історії щоразу лишається стіна, яка завжди вибудовується між актором і глядачем. Коли хтось бере на себе сміливість цю стіну зруйнувати, артисти аплодують цим людям, тому що одна зі стінок кубу, про який йдеться у виставі. Хтось ламає цю стіну агресивніше, а хтось — обережніше. Такі дії спонукають до подолання фізичного бар’єра, стіни у власному житті.

Кобо Абе подарував нам цю алегорію. Куб — незвичайний і цікавий образ навіть для фантастичної літератури. Сьогодні маємо «людину-павука», інші образи, в яких власне йдеться про куби, в які ми себе добровільно засовуємо.

— Напевне у виставі підіймаються й інші проблеми?

— Ще одна тема цієї вистави — тема диктатури, яку провокує демократія в усіх країнах. В якийсь момент люди зневірюються в демократії і прагнуть сильної руки. Хочуть натягнути собі на голову ящик і підкорятися якійсь диктатурі, чиїмось планам, чиїсь енергії. Просто бути в ящику, позбувшись необхідності дискутувати, виявляти позицію. «Є на голові ящик з партійною ознакою — і добре, голосую, роблю як сказали». Думаю не варто говорити, настільки ця метафора актуальна.

Безтекстовий театр, театр метафоричний поширений в усьому світі, дуже зручний для міжнародних фестивалів. Сьогодні цей театр входить в інші річища драматичного театру. І як самостійний жанр також набуває дедалі більшої ваги.

— Як виникла ідея листування між акторами і глядачами?

— Її придумали самі актори. Це можливість неочікуваного спілкування, яке не заплановане і абсолютно не передбачене сюжетом. Хтось пише добрі побажання, своє ім’я, якісь знаки. Є й інші інтерактиви. А інколи глядач несподівано проявляє свою ініціативу. Сьогодні такий театр перебуває на початкових етапах. Але я переконаний, що дедалі буде більше подібних речей, коли глядачі виконуватимуть якісь ролі, проголошуватимуть якісь тексти. Для публіки репертуарного театру це поки що незвично.

— Які маєте творчі плани?

— У Київській академічній майстерні театрального мистецтва «Сузір'я» вже п’ять років працюю над «Фаустом». Це непроста література. Треба, щоб ми почули одне одного. Але для цього має минути багато часу. Друга робота — повість Еріка-Емманюеля Шмітта, яку я хочу зробити найближчим часом.

Є й інші пропозиції, які стосуються повоєнного життя. У нас вже є вистава «Нетутешній», де ця проблема вирішується на тлі Першої світової війни. Шукаю сьогоднішній матеріал, можливо «гарячий», з-під пера, але щоб він був тактовним, узагальненим, а не кон’юнктурно-актуальним.

Шукаємо матеріал, суголосний сьогоденню. А з іншого боку хотілося б, щоб у цьому сьогоденні знаходили те, що робить людину вічною.


Едуард Овчаренко


Стаття

Наші партнери

Термінове оголошення:

Шановні глядачі! Після офіційної дати закінчення карантину і відновлення роботи театру, ми надамо графік перенесення вистав. Дякуємо за розуміння! Бережіть себе та будьте здорові! До зустрічі на виставах!