Alt Text!
Київська Академічна Майстерня Театрального Мистецтва
Alt Text!
м. Київ. вул. Ярославів Вал 14-б

Кліше як перли

22 Серпня 2019

Із десяти бачених протягом останніх 20-ти років авіньйонських фестивалів найсумнішим був цьогорічний


Святкова хода на честь відкриття зазвичай відбувалася на громадських засадах за участю театрів з оф-програми і помітно блідшала рік від року. Проте все ж таки засвідчувала цехову солідарність, вияскравленість фантазій фінансовою скутістю і, найцінніше, надихала оптимізмом. Цьогоріч про ходу нема чого сказати та й традиційні денні гуляння персонажів з метою заохотити глядача до перегляду вистав, у яких вони працюють, перестали бути зазивно-концертними. Роздаючи рекламні флаєра, актори всіляко намагалися завести діалоги про змістовну важливість їхніх вистав.

Титульна вистава, яка робиться на замовлення фестивалю, здається, зартикулювала панівну тональність, принаймні, десяти бачених мною вистав основної програми, яка включала всього 36 продукцій.

В Авіньйоні протягом двох фестивальних тижнів було спекотно — 35—42 градуси за Цельсієм, сонячно, безхмарно, і все ж таки якась похмурість чи то присумлена стриманість як у страсну п’ятницю насичували атмосферу фестивалю.

Головна сцена Авіньйона — це внутрішній двір Папського палацу (до Ватиканської тут була резиденція Папи Римського), який носить назву Суд Честі. Автор тексту і постановник титульного спектаклю «Архітектура» Паскаль Рамбер застеляє 300 квадратних метрів підлоги сцени білим килимом, усіх дійових осіб вдягає у білі костюми (у чеховському «Вишневому саді» Роже Планшона ще й меблі були білими і всю виставу осипався білими пелюстками квітучий сад) і ніби на білому аркуші часу накреслює конструкцію долі сім’ї. Двадцятихвилинним монологом розпочинає трьогодинне дійство Жак Лебер — старший актор у блискучому ансамблі артистів здебільшого з театру Comеdie-Franсaise, який грає відомого австрійського архітектора Жан-Поля Россільона і батька великої родини. Члени сім’ї — поет, художник, філософ, музикант — усі гуманітарії розмовляють, дискутують, сповідуються, жаліються, звинувачують і проголошують, спокійно і нервово, розважливо і в’їдливо, з гумором і жорстокістю ціле життя — з початку Першої світової війни до початку Другої. Складається враження, що це — розмова людства, яке живе в якомусь вечірньому і довранішньому тумані — від війни до війни. Розсипається його архітектура, архітектура сім’ї та особистості. Мова абсолютно не спроможна з цим боротися. Хтось з персонажів наполегливо виголошує відгенштайнове: «За межою мови життя не існує». Хтось знов і знов повертається до роялю аби заграти дисонансну музику Шонберга, яка так добре виявляє жахи часів.

Критик Кристіан Жаде підсумував враження від «Архітектури» багатьох своїх колег: «Три години демонструють виснаження автора, який із задоволенням пише для кожного актора, не помічаючи, що надто часто блукає у банальному. Є спалахи поезії, яких замало в монотонно сконструйованій конструкції». Елізабет Франк-Думас називає Рамбера захоплюючим автором, шаленість якого обертається проти нього.

Наша газета писала про програмну виставу Джерома Беля, в якій згадували: «Махабхарату» Пітера Брука, «Войцека» Георга Бюхнера у постановці Томаса Остермайєра, Дантову «Божественну комедію» в режисурі Ромео Кастеллуччі. У тому дійстві біля стіни з’являвся чоловік у чорній пов’язці на чреслах. По виступаючих камінчиках, по вищерблинках у стіні він починав караскатися вгору. Відпочивав у рамі вікна на третьому поверсі, хрестом зависав на круглому вітражі п’ятого, далі, підтягуючись, знаходячи руками і ногами опору для підйому, вилізав на дах. Балансуючи на його коньку, чоловік доходив до димаря, підіймався на димар і на самій верхній його точці танув у темряві. Спостерігати за цим сходженням до неба було страшно. Хтось тоді закам’янів, хтось глибоко дихав, багато глядачів ховали очі, і бездонна тиша стала напруженим жестом осмислення подвигу життя!

Потрясінням була вистава Іво ван Хове «Проклятий» за адаптованим сценарієм фільму Л. Вісконті «Загибель богів». Комбінація живої гри акторів, демонстрація крупними планами очей, жестів, синхронізація життя одного актора на сцені з масовкою на екрані, гра крупних і загальних планів, видобування додаткових значень від співставлення вихоплених телекамерою міміки, жестів, поз із масштабними мізансценами справили могутнє враження.

«Архітектура» на відміну від програмних фестивальних вистав минулих років і взагалі традиційно яскравої часто ризиковано експериментальної фестивальної продукції, яку глядач сприймає без знання мови, важко далася і тим, хто є її носіями. Багато іноземних глядачів дивилися виставу в окулярах-обручах. Виявилося, це новий винахід, який демонструє синхронний переклад рядком тексту, що рухається на внутрішній поверхні. Та, здається, ніщо не дало виставі захоплюваності. Бо якщо у залі на 7 тисяч глядачів до фіналу з’являються вільні не місця, а цілі ряди — це, можливо, і не однозначний, але безумовно насторожуючий сигнал. Великою мірою саме він прислужився налагодженню на уважність до змістовної складової інших вистав, відібраних для основної програми.

Якщо розуміти термін «кліше» не тільки в сенсі чогось застиглого, а й як «ідею або елемент художнього твору, який був перевантажений на межі втрати первинного смислу», то велика питома вага кліше у виставах 73-го авіньйонсього фестивалю варта спеціальних роздумів.

Зовнішньо ніби повертається на сцену випробувані і заєложені прийоми театру минулого століття. Ансамблевість поступається соліруванню, щоправда, якщо колись був один перший актор, то сьогодні на цю роль претендують усі. Розмовність домінує над зовнішньою дієвістю, притискає винахідливість пристосувань. Людська особистість актора помітно додає до закладеного образу персонажу. Врешті, на перший план виходить сценічне розкриття автономного духовного ресурсу. А чи ця тенденція в сучасному театральному мистецтві, яка, можливо, занадто помірковано набуває сили, не є сценічним виміром актуальних політико-економічних реалій? Такі місткі кліше як нація, суспільство, соціальність нині акцентують трансцендентний вимір соціального буття людства, виводить на авансцену перли міжлюдських відносин.

Театральний фестиваль — це завжди зустріч із чимось небаченим, непочутим, незвіданим, врешті — з тим хвилюванням, яким не можна не поділитися.

P.S. У наступній публікації мова піде про вистави з основної програми фестивалю, хвилювання яких виявилося найщемливішими найяскравішими.  

Олексій КУЖЕЛЬНИЙ, народний артист України, професор


Стаття


Наші партнери