Alt Text!
Київська Академічна Майстерня Театрального Мистецтва
Alt Text!
м. Київ. вул. Ярославів Вал 14-б

Олексій КУЖЕЛЬНИЙ: У сучасної режисури — брендове мислення...

29 Квітня 2014

Олена Варварич



Назва цього театру, здається, говорить сама за себе: сузір’я акторів, режисерів... митців. Немов живий організм, майстерня театрального мистецтва “Сузір’я” жваво реагує на потреби часу. У цьому історичному приміщенні, кожен куточок якого долучається до однієї великої гри, було все: від класичної п’єси до авангардних експериментів, від музичних вечорів до вшанування живопису Сальвадора Далі у стилі самого ж майстра.
Завтра театр відкриває свій 20-й ювілейний сезон. А його художній керівник, Олексій Павлович Кужельний, окрім виконання творчої й адміністративної роботи, завжди готовий поділитися думками: про театр, суспільство і нас, сучасних...
— Що за ці 20 років змінилося у ваших стосунках із театром?
— Насамперед, змінився сам театр. Цей справжній апарат дослідження людини і Всесвіту дозволяє передбачити дуже багато процесів у суспільстві. Наприклад, якщо колись сценічний твір мав три акти, то надалі, з розвитком театру й суспільства у цілому, час вистави зменшувався. Й сьогодні ми маємо багато вистав тривалістю півтори години, а то й 1 годину 15 хвилин. До речі, на фестивалі в Амстердамі я бачив і десятихвилинні сценічні твори. І це не дивно: до такого “скорочення” спонукає динаміка самого життя, яке дуже швидкоплинне. Я маю колекцію рахівниць, які нещодавно працювали, а сьогодні є справжнім антикваріатом. Таким самим “антикварним” дуже швидко стає й саме життя. На відоме китайське прокляття “Щоб ти жив у добу змін” театр відповідає: епоха змін вже настала. І ми повинні це усвідомити.
Також слід зазначити, що світ сьогодні дуже звузився. Якщо раніше деякі країни нам здавалися далекими і недосяжними, то сьогодні ми можемо зазирнути у будь-який куточок планети, наприклад, засобами того самого інтернету. Людство перебуває у тісній єдності — і про це сучасна драматургія та сценічне мистецтво. Саме тому ідеї гуманізму, людськості так “чіпляють” сучасного глядача. Наприклад, одна з наших останніх вистав — “Оскар Богу” за Е. Шмідтом розповідає про хлопчика, який приречений — має померти від лейкемії. Та разом з ним — Рожева дама, втілення щирості і милосердя, друг і порадник. Подивившись таку річ, люди хочуть будувати клініки та жертвувати гроші хворим, аби вони могли рятуватися. Тобто, на мій погляд, за ці 20 років театр сформувався як інструмент, який не просто досліджує (показує певні процеси життя) — він закликає людство придивитися і замислитися.
Окрім того, деякі теми театр сьогодні розкриває в іншому ракурсі, зважаючи на ментальні особливості тієї чи іншої нації: це стосується й інституту сім’ї, і кохання... Він довів свою необхідність, іманентність існування в суспільстві — для того, щоб порозумітися у цьому світі не воєнними засобами, а засобами мистецтва. Театр не лише демонструє конфліктну основу нашого суспільства, але й пропонує засоби вирішення. Життя стало естетично насиченим, ігровим і театр підтримав цю особливість.
— Театр “Сузір’я” працює за системою ангажементу. Які ви бачити переваги чи, можливо, недоліки цієї системи? І якщо вже ми торкнулися певних ментальних особливостей театру, то чому, на ваш погляд, ця система не прижилася в українському театрі?
— Наш театр від початку свого існування працює за системою ангажементу. Коли народжувався театр “Сузір’я”, для нас було дуже важливим зробити щось принципово нове. І вважаю, що така схема за ці 20 років себе цілком виправдала. Адже ми даємо акторам додаткову можливість працювати. Як відомо, чим “більший” актор, тим менше для нього ролей знаходиться у стаціонарному театрі. У нашій першій виставі Богдан Ступка грав Григорія Сковороду. І сьогодні, коли ми рахували, скільки з нами працювало акторів, які мають звання народного та заслуженого, то зробили висновок, що з нами може змагатися лише Національна опера України. Тому як творчі, так і економічні переваги, звичайно, у такій системі є.
Якщо говорити про певні недоліки, то, щиро кажучи, кожна вистава для нас — це величезне хвилювання, адже грає лише один склад акторів.
А чому ця система не прижилася в українському театрі?.. По-перше, це дуже дорого — і у сенсі акторських ресурсів, і з погляду утримання такого колективу. По-друге, щоб перейти українському театру на нову систему, потрібен час. Відомо, що в багатьох світових театрах працюють за контрактом. Але ж ми не можемо сьогодні відправити усіх акторів незалежно від віку на пенсію і за контрактом набрати нових фахівців. І ще важлива річ: у нас за багато років сформувалася дуже стійка, серйозна традиція існування театру як сім’ї. І якщо з одного боку це прекрасно, адже український театр має дуже міцний каркас, то з другого — така система певною мірою гальмує мистецькі пошуки.
— У назву “театральна майстерня” ви вкладаєте експериментальний характер “Сузір’я”?
— Як на мене, театру немає поза експериментом. Класична постановка добре відомої п’єси — це також експеримент, навіть дуже відповідальний. Згадаємо, наприклад, виставу “Кайдашева сім’я” у театрі імені Івана Франка. Чим не експеримент? Актори грають так, як, мабуть, грали ще батьки Наталі Сумської... Водночас глядач змінився — тож чи зрозуміє він саме таку постановку?..
Окрім того, “майстернею” театр називав ще Лесь Курбас — і нам також хотілося долучитися до досвіду цього видатного митця.
Майструвати або навчати майстерності — це велике таїнство, котре передається від покоління до покоління. У нашому випадку не йдеться про якусь школу — лише про передачу певного сценічного й загальнолюдського досвіду, який також є складовою таланту. У “Сузір’ї” працюють актори різні — й за віком, і за світосприйняттям; кожен має свою життєву історію. І спілкування між ними має значний мистецький сенс. До того ж, відбувається воно у животоці з глядачем. Недаремно сучасний світ захопився камерними театрами, адже спілкування з глядачем для актора є дуже важливою складовою його праці та життя.
— А що сучасний глядач шукає в такому інтимному в мистецькому сенсі спілкуванні з актором, переглядаючи вистави на малій сцені?
— Сучасна людина стомлена від брехні та лицемірства, якими просто переповнений світ. Малий простір дозволяє більш тонко відчути межу між правдою і неправдою. Театр, як казав хтось із великих, це “брехня, яка говорить велику правду”. Глядач розуміє, що сльози й страждання на сцені — це неправда. Але коли актор талановитий, майстерний й правдивий у вияві цих почуттів, це надзвичайно сильно впливає на свідомість і почуття глядача. Адже ми маємо справу з іншою чесністю, акторською... Робота на малій сцені певною мірою виховує відчуття правди.
— Як сьогодні складається ваша співпраця із сучасними українськими драматургами?
— Я навіть радію такому запитанню, адже маю премію імені І. Котляревського за роботу з молодими авторами. Можу з гордістю сказати: ще не було сезону в театрі “Сузір’я”, протягом якого не було б поставлено сучасну українську п’єсу. Я набув дивної слави людини, яка читає все. Адже непочуті люди — це величезна проблема. Тому ми навіть влаштовували читання сучасних текстів, які ніколи не були поставлені на сцені.
Якби у нашій країні була політика підтримки театрів, які беруться, можна сказати, за ризиковану справу, то таких постановок і в інших театрах було б більше. А у сучасної режисури — брендове мислення; і набагато простіше заховатися за бренд, наприклад, Шекспіра, аніж братися за постановку твору сучасного українського автора. На одному з фестивалів я бачив виставу, яка називається “Буря 2”. І, якщо б я не прочитав у програмці, що ця річ — за п’єсою Шекспіра, переглядаючи виставу, я б ніколи про це не здогадався.
А от що робити, наприклад, із Миколайчуком?.. А у нас іде вистава “Ассо і Піаф” за його твором. Тому проблема не в авторах і не в театрах, а у відсутності системи в роботі з такою літературою. Немає механізмів популяризації сучасної драматургії. Тому й діалог між театром і драматургом також відсутній.
— Театр “Сузір’я”, окрім постановки вистав, проводить різноманітні мистецькі акції. Вам тісно у суто театральних межах чи така робота є засобом, так би мовити, входження у загальнокультурний, загальномистецький контекст?
— Наш театр до певної міри має клубну стилістику, яка дозволяє розширювати жанрове поле. Нам дуже подобається, що нас сприймають не тільки як суто театр для глядача. Ми організовуємо різноманітні концерти, ювілеї, презентації, відкриття меморіальних дощок (Пастернаку, Волошину) і пам’ятників, літературних вечорів і т.д. Такий творчий синтез допомагає загальному розвиткові мистецтва. Окрім того, у контексті театралізації життя, про яку ми вже говорили, потрібно себе випробовувати. Звісно, театру потрібні гроші і додаткові замовлення не завадять, але питання “скільки?” для нас завжди на останніх сходинках... Головне — що і як ми будемо робити.
— Чим плануєте дивувати глядача у наступному сезоні?
— Дивувати будемо, адже без подиву немає театру. Коли режисер вирішує поставити ту чи іншу п’єсу, це значить, що його щось у ній здивувало. Локомотивом життя стає мистецтво, тому є що досліджувати. Проте про конкретні твори поки що говорити не буду... Глядач все побачить сам, але згодом...

Наші партнери