Alt Text!
Київська Академічна Майстерня Театрального Мистецтва
Alt Text!
м. Київ. вул. Ярославів Вал 14-б

Олексій КУЖЕЛЬНИЙ: «Початок вистави нічим не відрізняється від старту космічного корабля»

29 Квітня 2014

Нещодавно в Київській академічній майстерні театрального мистецтва «Сузір’я» відзначали потрійний ювілей: чверть століття із дня заснування самого театру, який є першим театральним ангажементом в Україні, 60-річчя художнього керівника Олексія Кужельного та 105 років самій будівлі, в якій працює театр. Про «Сузір’я» і театр загалом, професію режисера і мистецтво — наша розмова з ювіляром, народним артистом України Олексієм Кужельним.
— Олексію Павловичу, чи допомагає вам у режисурі перша освіта, технічна?
— Звісно, просторове мислення з тригонометрії дуже допомагає в театрі, я навіть кілька вистав оформлював як художник-постановник. А до театрального пішов, бо бачив, як мої ровесники — Віталій Малахов, Ігор Славінський — живуть ним. Дивився на це, навчаючись в автодорожньому інституті, дивився, і нарешті наважився. Тобто через навчання в технічному виші в театральний я потрапив на вісім років пізніше. І все життя тепер надолужую, наздоганяю. Можливо, це і зарядило мене потрібною моторикою існування в театральному просторі. Бо в театр приходять одночасно і служити, і бавитися. Тобто цю професію потрібно відчувати, з одного боку, як покликання, а з другого — завжди залишатися в ній дитиною.
Багато можна говорити про те, наскільки велике значення театру в суспільстві, як впливає він на становлення людини — тут кожен має власний досвід…
— У цьому маленькому театрі, підглядаючи за тим, як дивляться виставу люди, я вивів власне бачення і розуміння театру. У театр приходять люди для того, щоб скоординувати власний життєплин із життєплином суспільним. Це точка координації життєплинів. Насправді дуже важливо розуміти, на якому рівні естетичному, освітньому, культурному ти перебуваєш порівняно з тими, хто сидить із тобою поруч. Відчуття органічності, повноцінності існування для людини дуже важливе. І саме в театрі воно правдиве, об’єктивне.
— Тому що приходить через слово, виголошене зі сцени?
— Більшою мірою через реакцію людини, яка сидить поруч, від того, з чого складається враження тих, хто перебуває в залі. Там починаються дуже тонкі матерії, яким не довіряти неможливо. Тому вважаю, що мистецтво театру — вічне, бо це місце, де людина отримує чисту, нескаламучену інформацію про себе — вічну, безсмертну, талановиту, яскраву, неповторну.
Звісно, людина в залі координує себе з людиною на сцені. У цій багатовимірній координації полягає неповторність мистецтва театру, його унікальна природа. Такого немає в жодному іншому виді мистецтва. Хтось це гостро відчуває і тоді приходить у театр, щоб творити його, а хтось просто відчуває в ньому потребу і залишається глядачем. Я театром займаюся, граю в театр і театру служу.
— Олексію Павловичу, у кого ви навчалися і кому хотіли б подякувати за науку?
— Мені з навчанням дуже поталанило. Керівником мого курсу в Інституті ім. І. Карпенка-Карого був Михайло Рудін, який долучив до роботи Володимира Неллі. Це педагог іншого покоління, він тоді був уже літній, ми, по суті, останні його учні. А потім я пішов на Вищі режисерські курси у Москві, де мав можливість спілкуватися і з Товстоноговим, і з Ефросом, і з Захаровим, і з Някрошюсом, і з Тумінасом — з найвідомішими театральними режисерами. А практику проходив у Театрі Франка, в Сергія Володимировича Данченка. Вважаю його своїм учителем і щасливий з того, що в одному з інтерв’ю він назвав мене учнем, якому міг би довірити свою справу.
Практику в Данченка я б описав так: усього багато, і це «багато» складається у щось зручне, компактне і гармонійне. Тому що Сергій Данченко передусім був режисером-філософом. Це людина надзвичайної освіченості, яка ніколи не робила з цього власного привілею. Бувало, приношу йому якусь книжку, а вранці ми вже її обговорюємо: Данченко за ніч прочитав. Це була людина не демонстративної, а глибокої культури.
Ті, хто знає мої спектаклі, помічають, що я часто захоплююся формою. У двох виставах я працював із Сергієм Володимировичем. Пригадую, як він казав: «Це ми залишимо, а цього нам, мабуть, не треба». Завжди довіряв його смаку, і в мене залишилася звичка: поглянути на свою виставу, коли вона вже майже готова, данченковим оком, щоб підкоригувати її, можливо, від чогось відмовитися.
— Без яких рис характеру режисер не може відбутися?
— Своїм студентам кажу, що найголовніша риса для режисера — це відповідальність. Талант — така штука, що чим старша людина, тим вона стає талановитіша. І до ста років може генієм стати. Особливо в нашій професії, яка ∂рунтується на життєвому досвіді. Тому, як на мене, для режисера важлива відповідальність, розуміння того, що початок вистави нічим не відрізняється від старту космічного корабля. І тоді він зробить усе можливе, щоб вона і стартувала вчасно, і всі її механізми працювали безперебійно, щоб цей спектакль-корабель досяг планети Успіху.
А ще режисер повинен постійно відчувати колосальну жадобу знань, і не якихось конкретних, професійних, а найрізноманітніших. Бо коли ти починаєш вивчати щось одне — стаєш від нього залежним. Режисерові треба знати про все потроху. Ось я, наприклад, нещодавно дізнався, що коли до влади прийшов Хрущов, тривалість життя в СРСР у чоловіків підвищилася на 8 років. Це така інформація, яка, можливо, і не варта перших шпальт. Але ж із цього факту випливає низка запитань. А що відбувалося в ті часи? Яка в цьому роль духу, культури? Як історичні повороти змінюють людей?
Мистецтво — це засіб передачі інформації виживання. Тому мистецтво театру пропонує власні рецепти виживання людської натури, особистості, гідності, неповторності. Тому будь-яка інформація цікава тим, у яких зв’язках з минулим, теперішнім та майбутнім вона перебуває і що відкриває для людини.
— Насправді життя алогічне, хоч ми в ньому вбачаємо логіку…
— Гадаю, що театр цікавий тоді, коли він логіку життя — нормальні речі: закохалися, одружилися, розчарувалися, отруїлися, таких сюжетів скільки завгодно — подає як щось алогічне, неприродне. Умови, коли вони закохалися, цьому не сприяли; обставини, за яких ці двоє вирішили попрощатися з життям, також заперечували ці наміри… За звичним, щоденним побутом, коли начебто нічого не відбувається, режисер бачить мотиви, причини, явища, які не можуть розгледіти інші люди. Вміння вихопити зерно із повсякденності для режисера також принципово важливе.
— Наскільки ви самокритичний режисер і як далеко можете піти у своїй творчій амбітності?
— Кожен режисер має бути певен того, що свою виставу він поставить геніально. І цією впевненістю має зарядити всіх, хто з ним працюватиме.
Про те, як вибудовуються мої стосунки із драматургами, можу сказати: не я обираю п’єси, а вони мене. Мене не цікавить класика. Бо це такий варіант, що вона сама себе везе. І хоч би що ти робив, виставу все одно мірятимуть за першоджерелом. Усі п’єси, які мене обирали, я знав, як ставити.
Загалом нині відносини режисера і матеріалу, який до нього приходить, змінилися. Тепер режисер — автор вистави. Напрям тотально авторського театру нині розвивається дуже потужно.
— Чого не вистачає українському театру, що б ви йому хотіли побажати?
— Український театр нині дуже добре розвивається. Чого йому не вистачає, то це сучасної економіки. Вона залишається радянською — як внутрішньотеатральна, так і та, що панує в керівних органах. Усім відомо, що немає жодної різниці в тому, як оподатковується горілчане виробництво і виробництво театральне. Це дивно і сумно. Дуже сподіваюся, що люди, які знаються на театрі, нарешті проб’ються у керівні установи, почнуть говорити про цю проблему мовою професіоналів і нарешті досягнуть того, що відповідне законодавство ухвалять. Тільки так можна зробити театральну революцію, до того ж, малими грошима. Такі приклади в нашій театральній історії вже були — коли наприкінці 80-х років минулого століття в Києві було вісім театрів, а на ранок з’явилося 23 театри-студії. Було запропоновано інший економічний погляд, як результат — стався театральний «вибух».
Український театр формує наполегливо і конструктивно, з одного боку, багатовимірність, а з іншого — неповторність та унікальність. Можливо, сформулювати її поки що не можна, але вона вже починає формуватися. І цією неповторністю ми можемо бути цікавими всьому світові. У цьому сенсі нам не вистачає рівня внутрішньоцехового спілкування, коли режисери і актори знають, що роблять їхні колеги, мають змогу обговорювати, висловлювати свої думки.
У часи, коли театрів було менше, театральна громада була тіснішою, а її життя — цікавим і активним. Нині градус внутрішньої дискусії занизький. Вірю, що мистецький діалог підніме нас на щабель вище, і тому взявся за роботу з Київським відділенням Національної спілки театральних діячів України. А що стосується технічного забезпечення, то тут ми, зрозуміло, у позаминулому столітті, щоправда, такі обмеження спонукають до цікавих мистецьких рішень.
— Олексію Павловичу, а під час навчання ви уявляли, що керуватимете театром, до того ж таким неординарним, не схожим на інші?
— Я був ленінським стипендіатом. Керував драматичним гуртком, з яким поїхав в «Артек». У цьому гуртку займалися режисер Микола Третяк, який нині ставить оперні вистави не лише в Україні, актор Остап Ступка, керівник Кіровоградського театру Євген Курман, очільниця театру «Дивний замок» Альона Іванченко, письменниця Марина Дяченко… Тоді особливих сумнівів у тому, що моя доля в театрі складеться успішно, не було. Але після отримання диплома я… став першим безробітним ленінським стипендіатом. Тож легко мені не було. Та гадаю, що Бог театру своїх людей помічає і веде.
 
Людмила ОЛТАРЖЕВСЬКА

ДОСЬЄ «УК»
Олексій КУЖЕЛЬНИЙ. Народився 1953 року в Києві. Закінчив Київський автомобільно-дорожній інститут, Київський інститут театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого, Вищі режисерські курси в Москві. Працював у Національному академічному драматичному театрі ім. І. Франка, фольклорно-етнографічному ансамблі «Калина». Завідує кафедрою режисури Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв, професор, художній керівник Київської академічної майстерні театрального мистецтва «Сузір’я».

Наші партнери