Alt Text!
Київська Академічна Майстерня Театрального Мистецтва
Alt Text!
м. Київ. вул. Ярославів Вал 14-б

Будьмо і прощавай!

09 Лютого 2021

Дев’ять днів без Сергія Проскурні


Думка про те, що життя — це мандрівка багатьма маршрутами водночас видалась ключовою в роздумах про особистість Сергія Проскурні в часи проводів його в останню путь...

Він не намагався бути першовідкривачем, але, якщо така радість видавалася, завжди розділяв її з колегами. Так було на доленосній для української естради «Червоній руті».

Коли київський студійний рух від самозахоплення проголошувань перейшов до самоутвердження репертуарною надійністю, Сергій відкрив театр-студію «Будьмо!» у вогкому підвалі-лабіринті. Лавки під стінами відгороджували акторський ринг, у якому з усім можливим відчаєм крихкої краси розігрувалася п’єса Олега Лишеги «Друже Лі Бо, Брате ДуФу». «Будьмо!» яскраве на початку, що подавало багато надій на свій розвиток, чомусь поступово стихло, хоча і досі не стерлося з пам’яті.

Подібна доля спіткала багато починань Сергія. «Гранди мистецтв» стартували вражаючим концертом із творів геніального Гії Канчелі. «Мистецьке березілля» подарувало киянам радість відкриття Р. Кастелучі, Е. Некрошуса, Р. Віктюка. Яким би щастям було аби ці імпрези, стали постійними складовими культурного життя столиці України!

Хтось сказав, що дух Параджанова переселився в Проскурню. Він насправді не боявся бути екстравагантним. Мені у цій його забаві чувся дзвін дитинства. Його мама розповідала, як у два роки, побачивши скрипку, він жестами заявив, що гратиме на ній, а в школі, зустрівши дівчинку Діну, проголосив її своєю майбутньою дружиною. Так все і сталося!

Він любив робити подарунки, по-параджанівські надаючи речам певного символізму. Мабуть, щось передчуваючи, на останньому театральному фестивалі «Київ травневий», яким я керував 10 років, і мав честь запросити до Києва А. Жирардо, М. Марсо, Р. Тумінаса, найцікавіші театри сучасності, що давало підстави бути впевненим у його довготривалій прописці у нашому місті, Сергій вручив мені книжечку, яка мала назву «Уроки каратэ Владимира Путина». Моє гальмування осмислення дару він зняв заувагою про кволість самозахисту культури.

Сергій Проскурня в Черкаському драматичному театрі ім. Т.Г. Шевченка відповідно до значущості події — 200-річчя від дня народження Кобзаря — здійснив потужний театральний проект «Наш Шевченко».

В Одеській опері «заквасив» програму дій, що мала вибухнути шампанським нової «ігристої» опери. Його досвід керування колективами не вийшов на виважені маршрути. Здається, справа у заповзятості серця, яку певною мірою можна знайти, підтримати в колегах, але виховувати треба тривалий час і наполегливо.

Відважність серця, думок, задумів у Проскурні зовні мали величність музейного спокою. Плани викликали довіру і захоплювали. Він вмів знаходити гроші, а витрачаючи їх на справи мистецькі, ніколи не бився головою об Ціну, а був щедрим і, звичайно, мав купу боргів. Цікаво, що частіше за все, йому цю маленьку ваду прощали. Він заборгував театру «Сузір’я» суму відповідну 50 доларам. На той час це було співмірно двомісячній зарплатні керівника театру. Із інтонацією світліючої до іронічної при кожній зустрічі я нагадував йому про борг. Аж поки Сергій не пригрозив: «Будеш часто нагадувати, викреслю із списку».   

Почуття гумору часто виручало його. На площі Незалежності час від часу відбувалися симфонічні концерти, оперні постановки. За власним досвідом і досвідом колег, всі режисери найбільш були стурбовані тим, що робити, як піде дощ. Раптом на концерті, який режисерував Проскурня якісь скоріш не глядачі, а спостерігачі від надлишку почуттів і ницості духу почали вимагати скасувати виконання творів москальських композиторів — Чайковського і Прокоф’єва. Сергій вийшов на сцену і переконливо довів їх українськість тим, що першого звали Петром Ільковичем, а на честь другого був названий Донецький аеропорт. Яке питання, така й відповідь. Але вона демонструє дещо важливе. У Сергія Владиславовича був сформований мультичуттєвий апарат пізнання людини, людини, за посередництва якої матерія і дух намагаються пізнати себе. Байрон казав: «Людина думаюча менш реальна, ніж її думки». Проскурня захоплював грою і грайливістю думок. І це насправді важливіше усіх можливих до нього запитань.

На велелюдному відспівуванні у Михайлівському золотоверхому соборі, яке правив Митрополіт Київський і всієї України Епіфаній, думалося про здатність виявляти божественне в людях, які поруч у вимірі земному, в координатах вічності, на життєвих шляхах.    

У колі друзів за гіркою чаркою за упокій душі Сергія Іван Малкович прочитав свій вірш:

Знову марчіє трава,

всюди присутність

утрати:

час нерозталим словам

з листям — назад

прилітати.

Затінок власних дерев

вічно з собою ми носим -

й віримо, що не помрем:

просто прокинемось —

осінь;

тільки побачимо лиш,

виріям пам’ять віддавши, —

там,

де колись ми пройшли,

в просторі — обриси наші,-

нами насичений світ —

де ж ми ізвідси підемо?..

Просто — за крайньою

з лип

в тінь свою

мовчки

вкладемось.

Будьмо! І прощавай, маестро Проскурня.


Олексій КУЖЕЛЬНИЙ, народний артист України


Стаття

Наші партнери

Термінове оголошення:

Шановні глядачі! У зв’язку із запровадженням посиленого карантину з 20 березня до 30 квітня 2021 року вистави у ці дати не відбулися. Всі придбані квитки дійсні на вистави у травні, червні, липні. Чекаємо на Вас! Графік за посиланням (але він ще буде доповнюватися): https://suzirja.kiev.ua/perfomances/62