Alt Text!
Київська Академічна Майстерня Театрального Мистецтва
Alt Text!
м. Київ. вул. Ярославів Вал 14-б

Незручні теми

24 Квітня 2017

Роздуми після перегляду резонансних вистав про наркоманію, гомосексуальність і евтаназію

Наповнення життя змістом — чи не найважливіша проблема сучасної людини.

Здатність людства долати проблеми щодо виживання загострили як ніколи питання про його сенс.

Зручні пристрої задля полегшення умов праці возвели у ранг доленосного випробування проблему вільного часу.

Історично тривалість робочого дня поступово скорочується. Сьогодні багато країн в такий спосіб долають безробіття. І дедалі важливішою стає робота духу людського.

Тотальна і вже ледь не тоталітарна Росія святкує річницю присвоєння Криму. Святкує на рівні з перемогою у Другій світовій війні. Святкує ворожість усього світу, бо так само санкції проти себе проголошує ознакою власної величі. Студенти російських вузів до свята вбираються у воєнторгівські камуфляжні уніформи.

Тотальний камуфляж реальних змістів стає новою пасткою для громадянської свідомості.

Прагнення України до цивілізованої Європи подається як приклад кривавого розбрату, який має сприяти загартуванню крихкої єдності народностей Росії.

Для людей мистецтва дуже важливо відлушпинити все зайве, аби пред’явити зерно проблеми, конфлікту. Часто мистецькі узагальнення запливають за буйки наукової осяжності. Це можна приймати або ні. Це як захоплюватися безпредметним живописом, відчуваючи в ньому оголеність хвилювань предметного світу. Так от, за моїми відчуттями (що дає право не наводити аргументи на доказ), у ХХ столітті найголовніше з того, що зробила Європа, — це возвеличення цінності людського життя. Досягнення грандіозне. Наш час актуальною європейською цінністю робить людську особистість.

І саме театр, особливо жанром моновистав, доводить велич особистостей.

Саме театр має сміливість, нахабство, безсоромність і, врешті-решт, мудрість говорити на незручні теми. Це також ознака особистості.

Маємо визнавати, що цнотливий український театр довго не наважується на гострі розмови. І все ж таки долає ментальний інстинкт недоговорювання правди і синдром історичного очікування.

Три незручні теми опрацьовуються виставами, про які далі йтиметься: наркоманія, гомосексуальність, евтаназія.


ПРО ЖИТТЯ ТА СМЕРТЬ

Постановку п’єси «Подорож Аліси до Швейцарії» Л. Берфуса здійснено в Україні Національним театром ім. І.Франка у співпраці з Goethe-Institut. Питання сенсу життя, яке не має сенсу, творці вистави виводять на рівень дискусії із творцем усього живого. За власне народження людина має дякувати Богові й батькам. А чи має вона право цим дарунком розпоряджатися і врешті відмовитися від нього, коли воно стане покаранням? Страх смерті, який кожен по-своєму, але усі — Олександр Логінов (Джон), Людмила Смородіна (Лотте Галло) та Світлана Косолапова (Ева) — з доволі небезпечною особистісною відвертістю проживають, жодним чином не дискредитується декларуванням мудрості смерті доктором Штромом (Сергій Калантай), медсестрою Галло (Тетяна Міхіна) та Вальтером, хазяїном приміщення клініки (Олександр Печериця).

Ці образи актори створюють технологічно інакше, ніж колеги. Ефект відсторонення виникає через власне ставлення до дій персонажу. Так режисер підкреслює змагання емоційної й раціональної домінант.

Станіслав Мойсеєв зі сценографом Катериною Маркуш формулу життя матеріалізують двома скляними секціями — одна, менша, усю виставу не задіяна — корок життя — і друга, в якій знаходиться добре обладнаний незахищений лікарняний простір. Коли героїня наважується вкоротити муку існування, капсула запаюється. Вона стає контейнером буття, з якого складається безмежний обсяг пам’яті небуття.

«Підійти впритул до смерті — це все одно, що підійти впритул до життя. Тому що життя — це ніщо», — Енді Воргол.

Звичайно, про «бути чи не бути» театр говорить споконвіку. Але ніколи не йшлося про привласнення дару життя, про право цим даром розпоряджатися слабкістю свого тіла або силою своїх усвідомлень.

Різні країни сьогодні вирішують проблеми евтаназії у законодавчому полі. Двобій серця і розуму в цій виставі захоплює гучним тремоло неспокою душі.

Чомусь подумалося — а раптом стане у пригоді усвідомлення вистави тим, хто бачив її у той вирішальний момент, що кожного з живих із надії на безсмертя приводить до невідворотності законів існування.


У КОХАННІ НЕМАЄ ЗБОЧЕНЬ


РОБ ФЕЛЬДМАН (ТОМ) ТА АНДРІЙ СИДОРЕНКО (ФРАНСІС) У ВИСТАВІ «ТОМ НА ФЕРМІ» / ФОТО ЛІЗИ ЩЕПІНОЇ

Заснований Ярославою Кравченко «Дикий театр» спільно із Львівським театром ім. Лесі Українки представили у «Мистецькому Арсеналі» виставу за п’єсою відомого канадського сценариста і письменника Мішеля Марка Бушара «Том на фермі», продюсер Олексій Ананов.

Дикий танок гірких демаскувань незручних тем (вистави «Бути знизу» та «Попи, мєнти, бабло, баби») святкує порозуміння з уже доволі широким колом однодумців. У кохані немає збочень. Кохання вище норм. Кохання стверджує велич особистості. Історичні спроби формалізувати кохання, як і евтаназію, не витримують випробування обставинами часу.

Гомосексуальні шлюби в Європі мають вирішити перш за все питання страхування, спадку, забезпечення того, хто втратив годувальника. Це ще дуже довго не до нас. А от жорстокість доведення права на кохання і жорстокість помсти за нехтування ним саме в гомосексуальному середовищі вражає навіть досвідчених слідчих.

Трикутник «два брати і милий сусідський хлопчик» у маленькому селі прориває загостреністю вершин міцну тканину публічності сільського життя.

Старший брат калічить коханця молодшого. Той покаліченого виліковує своїм коханням. Але гине в катастрофі, бо поспішав на побачення зі своїм обранцем. Перипетії з похованням, усвідомленням матір’ю специфічності закоханості сина, пряме зіткнення старшого брата з колись покаліченим односельчанином, який став сенсом життя молодшого брата, — все це вузол, який сам себе затягує гострою гіркотою пристрасті й призводить до страти плоті, страти віри, страти сенсу існування.

Режисер Павло Ар’є разом із Юрієм Кулінічем/Робом Фельдманом (Том), Сергієм Медведєвим/Андрієм Сидоренком (Франсіс), Тетяною Фроловою (Агата) та Оксаною Борбат (Сара) скоріше позначають конфлікт, ніж лезом мотивацій оперують проблему.


ХТО ОПИНИВСЯ У ПАСТЦІ ДИЯВОЛЬСЬКОГО ДУРМАНУ


В «ОСТАННЬОМУ ВАГОНІ» ГРАЮТЬ АКТОРИ-АМАТОРИ, ЯКІ ПОЗБУЛИСЯ НАРКОТИЧНОЇ ЗАЛЕЖНОСТІ Й НИНІ ЗІ СЦЕНИ РОЗКАЗУЮТЬ ПРО СВОЮ БИТВУ ЗА ЖИТТЯ / ФОТО НАДАНО ЛІТЧАСТИНОЮ НАЦІОНАЛЬНОГО ТЕАТРУ ІМ. І. ФРАНКА

«Останній вагон» — документальна вистава, яку зі сповідей наркозалежних створив режисер Тарас Жирко, склалася в гучний тестамент: і мертвим, і живим, тим, хто опинився у пастці диявольського дурману. Марксистське гасло, що всі недуги є продуктом соціально-економічного середовища, мало посприяло видужанню людства. Немає переконливих доказів взаємозв’язку рівня наркоманії з соціальним устроєм, економічним станом країни, за винятком тих, де вживання підбадьорювачів укорінено у вікові традиції.

Водночас має місце констатація того, що вплив наркотиків не обов’язково свідчить про психічні хвороби. Кількість незалежних споживачів наркотиків помітно перевищує кількість наркозалежних. Без розумування, через відверті розповіді молодих людей про те, як «присадили», «звабили», «призвичаїли», вистава стверджує, що вживання наркотиків жорстоко розриває зв’язок між волею та дією.

І врешті-решт наслідком є руйнування власних підмурків того, що робить тебе самим собою.

Зомбі, які діють не з власної волі, — найстрашніша загроза суспільству.

Я свідомо не описую художніх прийомів, які у названих виставах часто створюють контртекст.

Недовіра до слова вимовленого хоч і менша за недовіру до слова видрукуваного, в розмові на такі теми долається радістю співвідчуття. Саме співвідчуття, а не співчуття, яке принижувало б рівною мірою і сцену, і зал, і створювало б незручність відвертості.

Олексій КУЖЕЛЬНИЙ, народний артист України

Наші партнери

Термінове оголошення:

Шановні глядачі! Повідомляємо, що вистава "Крюня" 30 і 31 березня та 21 квітня відміняється в зв'язку по стану здоров'я актора. Перепрошуємо за незручності!