У Київській академічній майстерні театрального мистецтва «Сузір'я» молодий актор Євгеній Локтіонов нещодавно дебютував як режисер постановкою вистави «Покірна» за однойменною повістю Федора Достоєвського.
Ідея створити цей твір виникла у письменника ще у 1869 році, а сама повість була написана досить швидко, лише протягом трьох тижнів, вже у 1876-му. У ній автор хотів показати «людину з підпілля», а точніше, «з підвалу» або «з підземелля».
У повісті йдеться про життя жінки (артистка Марина Локтіонова), яка вийшла заміж за лихваря (Андрій Корженовський). А розповідь ведеться від імені цього лихваря, жінка якого покінчила життя самогубством. Цікаво те, що оповідач не називає ні свого, ні її імені. Повість розкриває задум Достоєвського про ката та його жертву, що втілились тут в образі чоловіка-деспота та його жертви — дружини.
Цей твір зацікавив режисера саме своєю камерністю. Відомо, що вкрай важко інсценізувати, скажімо, «Злочин і кару», «Братів Карамазових» чи «Ідіота». Навіть якщо брати уривки цих романів, то все одно мають бути задіяні багато акторів, та й чи можливо за півтори-дві години передати всю глибину цих творів? А «Покірну» хоча й написано прозою, проте складається враження, що вона створена саме для театру. Крім того, виникло бажання дослідити зображені у повісті непрості стосунки, що склалися між чоловіком та жінкою.
Євгеній Локтіонов дещо відійшов від традиційного тлумачення повісті Достоєвського. Якщо раніше стверджувалося, що від безгрошів'я дівчина наважилася вийти заміж за людину, яку вона не тільки не кохала, але й навіть зневажала її за род занять, то в режисерському трактуванні насправді вона мріяла про любов, про сім'ю. По суті, це вистава про кохання, що не відбулося.
«Головна ідея драми полягає в тому, що кохати може лише вільна людина. І не можна вимагати, щоб тебе любили, бо якщо начебто кохають за щось, то це вже не любов», — підкреслив Євгеній.
Коли стало відомо, що виставу ставить молодий режисер, а грають у ній молоді актори, то виникло побоювання, чи не з'явиться у них спокуса зовні осучаснити Достоєвського. Утім, на щастя, цього не трапилося. Декорації та одяг персонажів у виставі виглядають повною стилізацією під Росію другої половини XIX століття. Однак насправді й немає потреби осучаснювати Достоєвського, оскільки які б не були декорації, внутрішньо він завжди за¬лишається сучасним.
Режисер зумів дуже вдало підібрати акторський склад. Попри те що виконав¬ці молоді, вони вже досить досвідчені артисти. До речі, Марина — дружина Євгенія, а кілька років тому вони разом створили трохи сумний, проте досить достовірний дует у виставі «Друкарки», що була представлена у репертуарі «Сузір'я». А з Андрієм Корженовським його єднає спільна робота у виставі «Діалоги з клітки», що йшла у Муніципальному театрі «Київ».
Крім цих двох виконавців, у виставі грає артистка Київського драматичного театру «Браво» Алла Бінєєва. Створений нею образ Лукерії хоча й не головний, але доповнює дію, допомагає краще зрозуміти думки та вчинки інших персонажів.
Без сумніву, художньому керівникові Київської академічної майстерні театрального мистецтва «Сузір'я», народному артисту України Олексію Кужельному потрібно було мати певну сміливість, щоб довірити здійснення нової постановки режисерові-дебютанту. Однак творчий експеримент удався. Звичайно, над виставою ще потрібно працювати, аби актори здобули свободу у спілкуванні з глядачем, адже вистава по-справжньому народжується не на репетиціях, а коли на неї вже приходить глядач.
