Alt Text!
Київська Академічна Майстерня Театрального Мистецтва
Alt Text!
м. Київ. вул. Ярославів Вал 14-б

Сад божественних франківців

29 Квітня 2014

19 жовтня біля Камерної сцени Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка відкриють пам’ятник Сергієві Володимировичу Данченку, ім’я якого вона має

Геніальний український режисер сидить за репетиційним столиком і так само вдумливо (як за життя) вдивлятиметься в нас — присвятивши все своє життя театру або знайшовши для нього кілька годин. Не знаю, звідки це знання у скульпторів Володимира та Олексія Чепеликів, але  абсолютна правда в тому, що Майстер дійсно завмирав у певні моменти репетицій і прогонів за своїм робочим місцем. Завмирав, аби почути потаємне, ще не сформульоване актором, тоді впустити в себе, а далі пластикою, частіше не словами, а інтонацією і якимись звуками, звести до порозуміння думку автора п’єси, задум режисера і талант виконавця. Данченко ніколи не робив зауважень на кшталт: «Ви не те робите, не розумієте, не вмієте»... Вихований в акторській сім’ї, він не лише розумом, а усім своїм єством відчував, уникав, захищав від етичного травматизму творчий процес.
Дивним чином історія керівництва Театром ім. І. Франка, точніше зміни очільників чи лідерів, є почерговою зміною реформаторів і реформістів. Обидві іпостасі гідні. Важливо, аби вони відповідали моменту в біографії колективу.
Сергій Володимирович був беззаперечним реформатором у найширшому сенсі. Данченко задекларував значущість неперебільшених, вільних від будь-якої театральщини, «безефектних»  сценічних форм. Екзальтації і екстази поступово вивітрилися під впливом небагатослів’я, наповненості тиші, органічністю пластики, простотою і виразністю жесту.
В жодному разі не йшлося про відмову від театральності, але зовнішній блиск, як у постановочній роботі, так і в акторській грі, вочевидь, поступався глибині осягнення людини і світу, і відбувалося це не лише у театральних формах поведінки, а й у буденному житті.
Сергій Данченко не те що відмінив або заборонив улесливість, вона зникла сама по собі. Він був першим серед рівних абсолютно доступним і беззастережно відкритим. А як казав Марк Твен: «Відсутність улесливості — запорука свободи, якщо не єдиний її захист». Ця свобода стала справжнім трампліном для творчого росту без виключення усієї трупи і усього колективу театру.
Звичайно, обставини формують характер, і, можливо, Сергія Володимировича пазурі інтриг таки зачепили б, але якось пречудово вчасно директора старої дійсності змінив Михайло Захарович, який став глибоко усвідомленим соратником і янголом-охоронцем режисера-філософа.
Саме його ініціативність і наполеглива праця та щедрість мецената Юрія Коптєва уможливили встановлення скульптур геніям українського драматичного мистецтва в садку біля театру, де, ніби у раю, вони живуть поза часом, простором і старінням.
Мені не поталанило побачити живого Гната Петровича Юру, але скульптура, яка показує його в ролі Швейка, дає багату уяву. А от Миколу Яковича Яковченка добре пам’ятаю на сцені і в житті, тому, режисуючи одну з церемоній премії «Київська пектораль», організував для всіх бажаючих легке чаркування з актором під фонограму невдоволеного гарчання його улюбленого песика Фан-фана...
Минуле, яке зберігається в пам’яті, є частиною теперішнього. На відкритті пам’ятника С. В. Данченку з вікон театру лунатиме його улюблений романс «Сиреневый туман» на слова М. Матусовського та музику Ю. Ліпатова. Пригощатимуть печеною картоплею з оселедцем, хлібом із підчеревиною.
Насправді Сергій Володимирович був витонченим гурме. У простій їжі він відзначав унікальність смаків, тонкість присмаків, їхню комбінацію сприймав і сам творив як симфонію. Часто розповідав мені, що під час миття овочів, нарізання салатів (пізно вночі або на світанку) до нього приходили емоційні рішення намічених для розробки сцен, і тільки в співтворчості з колегами народжувалися (саме народжувалися !), а не конструювалися, вибудовувалися, ліпилися їхні сценічні втілення.
Спостереження єдиним оком безмежності життя, мені здається, було секретом геніальності мого вчителя. При цьому йому вдавалося бути по-учнівськи уважним і по-батьківськи щедрим. Так, із поїздки до ООН у Нью-Йорку Сергій Володимирович привіз повні валізи сувенірів! Серед них було багато модних на той час електронних годинників із табло замість циферблату. Старовинні кишенькові годинники він любив, мав невеличку колекцію і приносив показати, помилуватися самому і порадувати інших... Раптом я застав його у кабінеті сумно зосередженим на спогляданні годинника електронного. «Дивись, — сказав учитель, — в доброму годиннику стрілка пробігає коло і починає нове, знову біжить до фінішу і знову продовжує рух. У цьому годиннику зникають хвилини, губляться години, вмирає час...»
Життя біжить, а час спливає, життя коротке, але пам’ять може бути вічною!
Народний артист УРСР, народний артист СРСР, лауреат Державної премії СРСР, Національної премії ім. Т. Г. Шевченка Сергій Володимирович Данченко не переймався тим, що його не всі знають, але він дуже багато зробив і, безумовно, достойний, аби його знали всі!
У нетанучому саду пам’яті ми святкуватимемо разом з ним досконалість живих спогадів...

Наші партнери