Alt Text!
Київська Академічна Майстерня Театрального Мистецтва
Alt Text!
м. Київ. вул. Ярославів Вал 14-б

Публічна людина Олексій Кужельний. Про користь простих рішень

29 Квітня 2014

Олексій Кужельний — типовий представник тих, кого називають публічними людьми. Причому ця публічність його анітрохи не обтяжує, а іноді здається, що становить якщо не сенс, то найприйнятнішу форму існування. Навіть похід на ринок за продуктами (що він вміє і любить робити) Кужельний перетворює на невелике шоу. Що вже казати про професію. Художній керівник театру «Сузір’я» при цьому часто береться за постановки масових дійств, веде програму на ТБ, а останні три роки ще й очолює театральний фестиваль «Київ травневий»...
Це тяжіння до публічності свого часу перешкодило його кар’єрі інженера. Взагалі-то дивно, як це він — абсолютний лірик, — не тільки вступив, але й відучився в Автодорожному інституті, де, щоправда, всі п’ять років керував художньою самодіяльністю. Потім три роки працював у конструкторському бюро і навіть до чогось там дослужився. А потім усе кинув і вступив до Київського театрального інституту. Оскільки був людиною вже цілком зрілою, то вести приємне студентське життя, коли сім’я забезпечує «тили», було не дуже зручно. Кужельний знайшов прийнятний для себе і цілком простий вихід: почав добре вчитися й отримував Ленінську стипендію (непогані на ті часи гроші). Потім — Вищі режисерські курси у майстерні Сергія Данченка. Потім одружився, як Олексій любить додавати, дуже вдало. Не все так вдало складалося в професії. Головний режисер фольклорно-етнографічного ансамблю «Калина» — звучить непогано, та й справу свою він робив досить винахідливо, але... І тоді він знову знаходить найбільш простий вихід: створює свій театр — майстерню театрального мистецтва «Сузір’я», у якій впродовж минулих п’ятнадцяти років переграли практично всі наші театральні зірки.
Коли три роки потому розпочали реконструкцію будівлі, в якій знаходиться «Сузір’я», то для будь-якого іншого театру малої форми це б означало «повний фінал». Кужельний знову ж не шукав складних шляхів, а спустився у підвал реконструйованої будівлі і зі своєю нечисленною командою обладнав там найменший у Європі театральний зал — на 21 місце, в якому, як і раніше, показує по чотири прем’єри на рік. Ну не може він без публічності й публіки.
І все ж розмову в редакції «Дня» ми почали із запитання «Як справи?» — тобто, як справи з реконструкцією «великої» сцени «Сузір’я».
— На запитання: «Як справи?» 90% людей відповідають: «нічого», 5% — «прекрасно», і 5% — «погано». Коли «Сузір’я» розташовувалося у великому приміщенні, то, як ви знаєте, перед виставою я розповідав публіці про будівлю, в якій знаходиться театр. Коли ж ми перейшли до підвальчика, то розповідати про архітектурні особливості будівлі й історичних персон, які тут бували, було дещо дивно. Я почав розмовляти із глядачами на різні теми, у тому числі намагався зрозуміти причину, через яку приходять люди до театру. І я зрозумів: саме для того, щоб відповісти на це непросте запитання: «Як справи?» У театрі ніколи не може бути «нічого», «погано» або «прекрасно», правильно? У театрі завжди концентрат життя, пристрасть життя. Ось за нею і йдуть. Сьогодні київські театри наповнені — 80% середньорічна наповненість залу. Це більше, ніж за радянської влади, не кажучи вже про кількість театрів, яка збільшилася у багато разів. Не кажучи вже про те, що цілком різна палітра театрів. Ось такі справи.
— До речі, про наповненість залів. Публіка сьогодні справді дуже активна. Проте керівники театрів безупинно скаржаться на брак коштів та інші негаразди. Отже, немає взаємозв’язку між відвідуваністю і благополуччям театру?
— Мені здається, сьогодні стогонів стало набагато менше. Усі зрозуміли, що це — марно витрачати здоров’я, і потихеньку намагаються вижити. До того ж, не потрібно забувати, що міським театрам місто оплачує оренду і дає зарплату. Раз на рік фінансує якийсь проект, щоправда, у дуже обмежених масштабах. Але вартість квитків до київських театрів — це не реальна вартість. Тому я кваліфікую це інакше. Я вважаю, що це доплата глядачу, щоб він міг піти до театру, а не театру. Комерційні вистави (це стосується переважно гастролерів) показують, що реальна вартість квитків зовсім інша. Наприклад, у Литві театри повернулися до цієї реальної ціни на квитки. Отже, там уже сформувався середній клас, який здатен її заплатити. Я впевнений, через декілька років так буде й у нас. Проте це все одно не зачепить академічні театри або, скажімо, опери. Їх у всьому світі підтримує держава. Але всі ці природні процеси не означають, що нам не потрібні грандіозні реформи у сфері культури. Як пояснити, що бібліотеки занепадають, а комп’ютерні клуби процвітають; як пояснити, що музеї ледь животіють, а відкриваються галерея за галереєю? Тобто мають місце цілком різні потоки, і очевидно, що та система, яка сьогодні існує в театрах, вичерпає себе. Наприклад, фінансування за штатним розкладом. Абсолютно нереальна, непотрібна річ. На мою думку, треба одномоментно звільнити абсолютно всіх артистів. Створити акторську біржу і набирати трупу на сезон. І тоді буде абсолютно інша форма прокату. Сьогодні ми маємо театри, в яких 40 вистав у репертуарі. Уявляєте? Людина грає раз на два місяці — добре, якщо вона текст пам’ятає. Про який рівень тут можна говорити... Тобто слід переглянути наші уявлення про репертуарний театр.
Але знову-таки, не йдеться про національні театри — це дещо інша категорія. У всьому світі в подібних колективах є частина трупи, яка може не виходити на сцену по 2-3 роки. Але цей актор є національним надбанням, виразником якоїсь певної риси. І можливо, для нього сьогодні немає репертуару, але завтра без нього нічого не буде. І вони можуть собі фінансово дозволити цю історію.
Що ж до акторської біржі, то вона сьогодні, нехай у зародковому стані, але існує. Толiк Гнатюк їздить до Запоріжжя грати вистави, я розмовляв із Богданом Ступкою — будь ласка, він каже, якщо йому це буде економічно цікаво, він готовий грати у будь-якому місті. Жодних проблем немає. Інша річ, наскільки це сьогодні фінансово можливе.
— Незабаром відбудеться черговий фестиваль «Київ травневий». А навіщо він узагалі потрібен місту, запитає наш читач, якому мало не щодня розповідають, як бідує культура. То чи варто витрачатися на подібні театральні свята?
— Цього року афіша — не нашого фестивалю, а взагалі театральна і художня афіша міста — вдвічі-втричі насиченіша, ніж минулого. Ніхто не доведе, але я переконаний — це результат того, що проводиться «Київ травневий». І склалося враження, що у травні публіка готова відвідувати театри активніше, ніж передбачалося. Тому цього року безліч комерційних вистав запланували на цей час. Травень, так склалося історично, — місяць рекреації, відпочинку, це давня традиція — кінця XVII — початку XVIII століття. Київ особливо гарний у цей час цвітіння каштанів. І у мене виникла ідея: чому б не зробити фестиваль «Київ травневий» таким собі столичним брендом? Щоб до Києва хотіли приїхати люди з усього світу, як до Парижа на виставку, до Венеції на карнавал, до Единбурга на фестиваль. Щоб травнева насиченість життя була настільки сильною, щоб це стало привабливим для всього світу. Поки що, на жаль, травневі плани формують мало не за два тижні. Звичайно, потрібна програма, яку б на рік уперед видавали у світ і яка була б сконцентрованою і насиченою якимись різними неповторними ритуалами. Це зовнішня ідея нашого фестивалю. Є і внутрішня. Я вважаю, що у нас, на жаль, немає сьогодні живої громадської організації в театральному середовищі, яка б леліяла театральне братство. Люди часто не ходять одне до одного на вистави, обмін досвідом дуже слабкий, гастролюють мало. Адже без цього немає координації себе зi світом, взаємопроникнення. Це дуже важливий елемент, особливо сьогодні, коли економічна ситуація така, що експеримент небезпечний. Кожен театр знає свого глядача, глядач знає свій театр і не дуже хоче чогось несподіваного, гострого, нового і, може, вдруге не прийде. Тому експеримент сьогодні у сфері театру в Києві дуже обережний. А фестиваль дозволяє розширити ці рамки — пізнати інших та показати себе: на «Києві травневому» завжди влаштовують парад київських театрів.
— Минулого року мало не головною театральною подією багато хто назвав «Маскарад» Тумінаса, якраз показаний у рамках «Києва травневого». З одного боку, це вам плюс як директору фестивалю. З іншого, — у вас не виникає, як у режисера, почуття ревнощів? І взагалі, як театральне братство реагує на такі сильні подразники?
— Цей подразник стимулює до якихось пошуків. Я думаю, що взагалі хороші вистави (особливо чужі) є дуже серйозним стимулятором. Як і фестиваль загалом. Але головне — я повторюю, — потрібно накопичувати Києву неповторність. Наприклад, у мене з’явилася ідея зробити з «матері міст руських» колиску слов’янства. Я переконаний, що це абсолютно інший підхід до міста як такого. Адже у Києві багато збудовано, багато змінюється. Ми повинні цим ділитися з усім світом. Це як у сім’ї — дачу побудували і тихо радіють, але рано чи пізно хочеться запросити гостей, зрозуміти, чи справді це добре, чи справді там усе вдалося. І тут є дуже важлива для мене річ: театралізація і ритуалізація життя. Ми якось були з дружиною в Англії, побачили київські котлети і почали фотографувати. Запитуємо: «Що це таке?» — «Київські котлети». — «А що таке Київ?» — «Не знаю», — відповідає власник ресторану. Тому, якщо знають київську котлету і київський торт, отже, слід поставити котлету вагою в тонну на площі Толстого, і київський торт — на Європейській площі. І кожен нехай покуштує, нехай гордиться і нехай знає...
— З одного боку, ви ставите серйозні вистави, з іншого, — як не крути, попсовий режисер, у якого незламна любов до карнавалу, до масового дійства. У професійному середовищі ви не відчуваєте деякого поблажливого до цього ставлення?
— Це так: багато режисерів не хочуть цією справою займатися. Театр, з одного боку, вимагає дуже великого зосередження. А з іншого, — мені здається, що люди, які замикаються на цьому, позбавляють себе дуже важливого тренажу. Принаймні, для мене дуже маленький театр і площа — два полюси, які дають можливість щось у собі розхитувати.
— Ну, а все-таки щодо площі — другої сторони вашої діяльності. Можливо, відкриєте, які головні частування передбачаються у вас на «Києві травневому»?
— До нас приїдуть театри з Росії, Білорусі, Молдови, Грузії, Вірменії, Азербайджану, причому це національні колективи. І я вам гарантую: це дуже добре. Інша річ, що наш глядач, який знає здебільшого акторів за російськими серіалами, не дуже жваво реагує на ці назви. Поки що. Ми не знижуватимемо планку. І сподіваюся, згодом і масовий глядач зрозуміє, що фестивальні вистави — це щось особливе.
— Давайте відійдемо від теми фестивалю. Давно хотіли запитати: чого раптом ви подалися на телебачення?
— На «Гравісі», якщо ви звернули увагу, йде постійний показ телевистав. Там виходить і моя програма, яка передбачає постійні зустрічі з людьми театру. Це ніде не можна проштовхнути. А я, можна сказати, скористався близькими стосунками з директором «Гравісу» (Ольга Таукач — дружина Олексія Кужельного. — Ред. ). Переконаний, подібні програми потрібні. І не одна. Адже ми не маємо фабрики зірок на театральній ниві. Хоч є нові молоді прекрасні актори. А ті, кого ми знаємо як зірок, сьогодні не так багато грають. Необхідно повернути акторській професії повагу і загадковість.
— У Сергія Довлатова є слова: «Талант — це як похіть: важко втамувати і ще важче симулювати». Це справді важко?
— Мені набагато ближче висловлювання Пушкіна, який казав, що талант — це схильність до праці. Ось цю схильність симулювати важко, і з цього погляду талант завжди виявляється передусім у тій діяльності або результатах, які вона приносить. Тому те, що симулюються скандальність, ще щось — це скороминуще і навіть усерйоз не сприймається. Це як на сьогодні дуже модні пірсинг і наколки. Мені дуже цікаво, що ці люди відчувають, коли це роблять, як із цим ходять. Мені страшно, я цього ніколи не робитиму. Хоч, напевно, якийсь талант у цих людях є, хоч би у тому, що вони дозволяють собі щось, що не дозволяють інші, і здатні витримати якусь особливу увагу і навіть критику. Для цього також слід мати сміливість і тому подібне. Але це не творчий талант. Талант — завжди творчий.
* * *
Тільки наприкінці розмови ми нарешті отримали відповідь на головне запитання. Отже, відреставрована будівля «Сузір’я» відкривається 23 травня, а сьогодні ввечері Кужельний влаштує у ній оглядини для друзів і попутно відсвяткує своє 50-річчя. З чим ми його і вітаємо.

Наші партнери